Лія Тан - Морок. Повірити у неможливе., Лія Тан

Глава 45

Злата йшла сюди аби нанести макіяж, та зараз розуміла, це не можливо, адже руки тремтіли. Доведеться їхати блідою. Злегка підвела помадою пересохлі вуста, на більше не зважилася. Узявши щітку заходилася розчісувати довге волосся. Відчувала пильний погляд Нестора на собі. При образі, її до нього тягнуло. Відвертий погляд чоловіка, здавалося торкався її тіла через одяг. Кілька секунд і Нестор вже стояв у неї за спиною. Злата налякано дивилася на нього у дзеркалі. Руки Романова владно лягли на тонку талію дівчини. Від цього доторку тіло здригнулося, приємні відчуття поповзли по нервовій системі. Чоловік злегка нахилившись, обличчям зарився в її волосся. Від його гарячого подиху, дівчина прикрила повіки.

— Злато, моя мила дівчинко! — Зірвано шепотів, ніжно пригортаючи її до себе. — Нарешті все по заду, і ти поруч. Я маю можливість сміливо торкатися тебе, відчувати, дихати тобою.

Злата кліпнула очима, від цих слів та його присутності й обіймів, можна збожеволіти. Не розуміла, що з нею відбувається. Обережно зловила його сильні руки, намагалася забрати їх зі свого тіла.

— Не втікай, моя королево. — Міцніше притиснув її до себе. — Дозволь вдихати твій запах, рідна моя.

Серце барабанило у грудях, ганяючи кров по венах, але страх і пікантність ситуації, засіли глибоко в душі і не давали цілком розслабитися.

— Несторе, нам пора. — Ледь опанувала себе Злата, і таки звільнилася з владного полону.

Він діяв на неї мов опій, і з цим не легко впоратися. Дівчина розчесала довге волосся, стараючись не дивитися в дзеркало, адже погляд Нестора бентежив.

Поклавши щітку оглянулася. «Потрібно прихопити верхній одяг». Нестор знову владно притиснув її до себе. Притулившись до щоки дічини, знову шепотів.

— Мила моя! — Гарячі вуста чоловіка покривали її обличчя. — Як я скучив за тобою...

— Несторе! — Злата тихо закликала його отямитися.

— Гаразд, одягайся. — Попросив чоловік, й важко видихнув, та відпустив з обіймів.

Злата взула осінні сірі короткі чобітки, та взяла з шафи довгу альпаку, знову повернулася до туалетної тумби. Де бризнула своїм улюбленим «Білим золотом», на пульсові точки, й схопивши сумочку та телефон, подалася до дверей.

Нестор схопив її за руку вже у дверях. Злата забрала свою руку, й зупинившись, схвильовано та зірвано заговорила.

— Несторе, ми нікуди не поспішаємо. Я хочу почути хоч якесь пояснення та підтвердження твоїх слів, хоч чимось.

Романов важко зітхнув. Його сірі очі враз стали надто темними. Мабуть, йому таки не подобалася її недовіра, але Злата мала на неї право. Пронизливий погляд чоловіка, здавалося торкався кожної клітини її тіла, та вона не піддасться його чарам, доки все не з’ясує.

Вниз йшли мовчки. Він нахмурено мовчав, вона ж не бажала порушувати тишу.

— Тобі потрібно поснідати.

Хрипким голосом заявив Нестор. Сильна рука лягла на її талію.

Злата зупинилася. З божевільним хвилюванням глянула на нього.

— Ти впевнений? Мені аналізи не потрібно буде здавати?

— Потрібно. — Видихнув. — Вибач, забув!

— Я прихоплю воду.

Звільнившись з обіймів чоловіка, дівчина подалася на кухню. Не могла опанувати себе, поруч з ним вся тремтіла, й не хотіла показувати своїх емоцій, ще рано. Не могла сліпо повірити Романову, боялася, що він може повернутися до Діани.

Вийшли на вулицю. День видався холодним та похмурим. Знову мовчки йшли до машин. Його авто та її стояли поряд, хоча було байдуже на чому їхати. Хотіла, щоб уся кволість та слабкість якнайшвидше пройшли, і вона знову почувалася нормально.

Задумавшись дівчина підійшла до свого авто, лише тепер помітила, що Нестор залишився позаду. Оглянулася, він напружено дивився на Олександра, який стояв по інший бік її машини. Перевела погляд на охоронця, й лиш тепер зрозуміла, в чоловіків протистояння очима.

— Несторе! — Зірвано покликала.

Романов повільно перевів погляд на неї, й підійшовши надто близько суворо заявив.

— Від сьогодні, ти їздитимеш з моєю охороною.

— Що відбувається? — Зірвано запитала, бо це все їй не подобалося.

Чоловік лиш мовчки взяв її за руку, й повів до свого джипа. Роздратована Злата висмикнула свою руку. Владність та мовчання Нестора дратувало. Відступила від нього на крок й заклавши руки на грудях, капризно заявила.

— Якщо ти нічого мені не поясниш, то я справді поїду на своїй машині.

Нестор пильно кілька секунд з-під лоба дивився на неї. Так несподівано зробив крок. Навіть не зрозуміла, як опинилася у нього на руках, і за мить вже сиділа на задньому сидінні його джипа, й була притиснутою до нього.

— Відпусти! — Роздратовано наказала.

Сльози вже бриніли в очах. Його нахабність розсердила Злату надто сильно. Хотіла звільнитися з його обіймів, та він лише міцніше притиснув дівчину до себе, вдихаючи її аромат.

— Припини протестувати! — Збуджено прохрипів на вухо. — Ти моя жінка, і я не дозволю нікому задивлятися на тебе.

— Ти божевільний! — Фиркнула дівчина, намагаючись звільнитися. Його надмірна власність, лякала.

Чоловік зарився обличчям у її локони, зірвано прошепотівши.

— Я збожеволів за цей рік без тебе. — Важко видихнув й піднявши обличчя, звернувся до водія. — Поїхали. — Знову нахилився надто близько до неї тихо промовивши. — Тепер не відпущу тебе, ні на мить.

Злата не могла розібрати, що коїлося з його голосом. В ньому були присутні нотки радості, власності, збудження та жалю. Це бентежило. З обіймів Романов не відпустив, хоча послабив їх, та старався розпитувати Злату про все, але образившись за його різкість, вона мовчала.

 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍ Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно