Ольга Манілова - Виграй мене , Ольга Манілова

Розділ 19 НАСТЯ

Сталося щось незрозуміле за той час, що Володя був відсутній. У його очах завжди можна вловити відблиск втоми, ніяк не пов'язаний з віком, а тепер він дивиться на мене з напором.

Немов він готовий із себе вистрибнути і застрибнути прямо в мою голову.

Якби він уже дізнався про наше листування, він би... точно щось сказав? Скоріш за все ще й прокричав.

Тому це добре, що Кувалда бере на руки Пушку - у мене з'являється можливість швидко вийти з автомобіля й оцінити ситуацію, що склалася. Яка теж є дивною.

- Проходьте-проходьте, - миттєво хапає мене за руку привітна рудоволоса жінка. - Довго ж ви їхали!

Еее... взагалі-то так?

А їм це звідки відомо?

Хлопці стукають по колесах Уруса, ще дві жінки ледь не стискають мене в обіймах, а акордеон впевнено наближається. Я намагаюся утримувати посмішку на обличчі, але скрикую, коли хтось притягує мене за бік до себе.

- Присягаюся, - полегшено видихаю я, коли виявляю, що це Володя, - якщо через тебе в мене станеться серцевий напад...

- Дуже на це сподіваюся, - найнахабнішим чином напівголосно вимовляє він мені у волосся.

І запускає великий палець просто під край сукні, повільно-ліниво-невагомо ковзаючи по шкірі мого стегна.

Я наступаю йому на ногу й все одно утримую посмішку на обличчі. Гадки не маю навіщо я наступаю на нього, бо це як рефлекс. Потрібно захищатися від дотиків, які постійно зводять з розуму. я приїхала сюди у конкретній серйозній справі.

Він все одно посміхається, привітно піднімаючи руку, ніби звертаючись до всього натовпу, що зібрався навколо автівки.

- Це Ламборгіні? - вигукує один хлопчик.

- А де камери? Хто знімати-то буде?!

Лунає ще кілька запитань і в цей момент Пушка, що залишилася всередині машини, мабуть, випадково натискає клаксон. Бабуся, яка вже встигла натягнути хустку назад і тепер стоїть неподалік, посилено хреститься. Кілька разів.

- Він... там? - чоловік зі зморщеним обличчям вимагає в нас відповіді і вказує пальцем углиб машини.

- Хто «він»? - подаю я голос. Я сподіваюся, що Володя мене відпустить, але капітан "Барсів" просто як прилип до мого боку! - Вибачте, виникло непорозуміння. Ви чекаєте... еее... Принца? - я витягую руку в бік їхнього яскравого плаката.

- Так-так!

- Уже все підготували! - запевняє рудоволоса жінка. - Цілий гостинний двір виключно у вашому розпорядженні, із супутниковою тарілкою!

- Хто такий Принц? - запитує Володя в єдиного чоловіка середнього віку. Той тримається подалі від усіх і розглядає нас зі скептицизмом.

- Екстрасенс, - похмуро відгукується він. - Із телика.

- А ти хіба не він? - примружується старий зі зморщеним обличчям і засмагою, якій позаздрили б усі сестри Кардашян. - Я тебе десь бачив. У телевізорі! Дуже ти на Принца схожий, той теж замурзаний.

Я навіть кидаю погляд на капітана "Барса", щоб перевірити, чи залишається його темно-русяве волосся, блакитні очі та світла шкіра такими ж як і раніше.

Я довго запевняю всіх присутніх, що Кувалда - не «Принц» і чомусь мені не всі вірять. Володя взагалі відмовчується дивним чином і все навколо оглядає. Помічаю, що він вже трохи розслабився. У мене теж миготіла думка, що святкова зустріч - це частково засідка після зустрічі з тими небезпечними людьми на парковці "Метро". 

- Прошу вибачення, - звертаюся я до рудоволосої жінки на ім‘я Стелла. - А куди треба йти, щоб знайти кулінарну школу? 

- Школу? - настільки розтягнуто перепитує вона, що в мене всередині все холоне. Поки жінка мовчить, я відчуваю як кінчики мого волосся безперервно зачіпають оголену шкіру руки Кувалди. Бо я мимоволі похитую головою від нервів.

- Тут немає школи, нема і все! - відрізає інша жінка, і багато хто з натовпу теж видає гучні реакції.

- Як це нема? - нервово сміюся я. - Точно є! Має бути. Це ж станція "Пояски".

- Це взагалі не до нас, ні-ні, - мотає головою рудоволоса Стелла.

Від розгубленості я перебираю ногами на одному місці й панічно роздумую, у кого можна дізнатися необхідну інформацію. Хоча у школи вказано конкретну адресу, і це значить, нам треба тільки з‘ясувати, на яку ж дорогу повертати - або в бік самої станції, або до селища.

Обертаюся на Володю, а той роздивляється мене дивним чином. 

Мені раптом так ясно стає зрозуміло, що я зараз перебуваю чортзна-де, а злегка змокле обличчя Володі Варварука - знаходиться прямо в трьох міліметрах від мого.

Ми з ним тут разом. І він обіймає мене. І ще сказав, що хоче мене "завоювати". Я йому частково вірю і... частково не вірю. Він доволі хитрий, тому й справляє на мене таке враження.

А ще в мене в голові тотально порожніє, коли він захоплено цілує мене. Це настільки неймовірне відчуття: розслабляє і напружує до межі одночасно. Він це явно спеціально підлаштовує, але... це вже неважливо.

- Настя, - дивовижно витриманим голосом починає Володя, - а є назва у школи, в яку ти так хочеш вступити?

- Звісно, - хмикаю я, - з якого дива в неї не було б назви.

Тільки я не збираюся вимовляти її вголос. Будемо сподіватися, що на їхній будівлі немає вивіски. І взагалі я туди потопаю без усяких хокейних капітанів, як і мала намір вчинити з самого спочатку.

Володя продовжує роздивлятися мене дивним чином, тільки тепер ласкаво проводить пальцем по моєму плечу.

Він що... думає, я збожеволіла і вигадала школу?

Ну все!

- Почекай ти ж не думаєш... - ледь чутно сміюся я, а погляд блакитних очей не змінюється. Мене раптом починає нудити і я намагаюся відштовхнути його руку і вирватися з настирливої хватки, а Володя лише смикає мене на себе назад.

- Тільки-но виникає незручність і ти починаєш збігати, - бурмоче він задумливо.

- А можна не коментувати, будь ласка, кожну мою ді...

Мене перебиває той засмаглий чоловік, що весь час стояв осторонь односельців. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍