Юрій Павлович Винничук - Нічний репортер

Доктор вискалив зуби. Ірена набрала комутатор.

— Прошу з’єднати мене з номером 207-59.

Настала пауза. Всі насторожено завмерли. Окрім Кромбаха — він підійшов ближче до Ірени і наставив вухо.

— Що? Ніхто не бере слухавку? Спробуй ще раз... — почулося клацання. — О, є...

— Гальо! То Ірена. То ти, Юзику? Де тато?.. Ще не вернувся? Так пізно?.. Скажи, як вернеться, щоб негайно телефонував мені... Ні, нічого не сталось. Тобто... так... сталось... Не по телефону...

Кромбах відібрав у неї слухавку:

— Ну та чому ж не по телефону? Передай, Юзю, Леону, що Ірена в руках у Кромбаха. І якщо він не привезе папку з документами... Ти не питай якими. Він знає. Отже, якщо за годину не привезе, то Ірена буде втрачати зубчики по одному кожен квадранс! Зрозумів? Кіко в нас квадрансів в годині?.. Правильно, розумний хлопчик, штири. Отже, штири зубчики щогодини. На цьому шлюс. — Він поклав слухавку і поглянув на зблідле обличчя Ірени. — Що? Думаєш, жартую? Але в тебе буде гарна компанія. Цей-о фіцик, — кивнув на мене. — Йому першому будемо зубчики рвати. Розкладай, докторку, свої причандали.

Доктор з неприхованим ентузіазмом кинувся розкладати зуболікарські інструменти на столику. Все робив правою рукою, ліва й далі ховалася в кишені. Це викликало в мене не до кінця окреслену тривогу. Час від часу він зиркав то на мене, то на Ірену, крутив перед нашими очима то скальпелем, то щипцями, то довгими тонкими голками і задоволено усмі­хався в передчутті забави.

— Е-е, — озвався я, — чи не можна мені теж чогось випити?.. Для дезінфекції, — спробував я пожартувати.

— Що? Для дезінфекції? — Кромбах залився гомеричним реготом, стрясаючись усім тілом. — Для... для... курди... дезин... га-га-га... фекції... ой, не можу. Га-га-га-га! Ану, Ірено, витягни плящину. Ото насмішив! Бо дезінфекція — то справа поважна.

Він ще продовжував реготати, коли Ірена ставила віскі на столик, де вже красувалися усілякі жахливі залізяки. Я подумав, що в тверезому стані не зможу проявити мужність і не запанікувати. Ірена, мабуть, була тієї самої думки, бо й собі випила.

Час поволі минав, доктор з нетерпінням зиркав на годинника і задумливо випускав дим з ніздрів.

— Шефе, — знову озвався Геба, — шкода псувати таку красу. А я би на ній трохи погейкав, га?

— Заткай пельку, смердюху, — гримнув Кромбах, — і не паш­талакай без дозволу. Підеш си до Кривої Маньки і гецкай скелько влізе. — Потім зиркнув на годинник. — Зосталося десять хвилин.

— Це безглуздо, — озвалася Ірена. — Я не знаю, що то за пап­ка й де вона. Чим я вам можу помогти? Якби знала, то віддала б.

— Хтось мусить знати. Якщо не ти, то твій татусько.

Тут я не витримав:

— Вони знайшли папку в його помешканні на Легіонів. — Ірена люто зиркнула на мене. — Там було кілька документів з тої папки, якою Томашевич шантажував військових. Але — самі копії. Оригіналів не було.

— О! — потер руки Кромбах. — Видиш, докторку, як файно? Потроху щось прояснюється. Вже є папка з копіями. А скоро з’являться і оригінали. Як кажеш?

— Обов’язково з’являться, шефе, — вискалив зуби доктор.

— Не було там оригіналів, — промовила Ірена. — Там були матеріали, якими він шантажував акціонерів. І кілька копій. Ми все з татом обшукали. Зрештою, можете самі переконатися — я можу вас самих туди відвести.

— Нє-нє, такі штуки не зі мною, — похитав головою Кромбах. — Якби вони там могли бути, ти б мене туди не запрошувала. Але десь таки вони мусять бути. Бо хтось їх переховав. Якщо не твій чоловік, а я йому більше схильний вірити, то хіба ти, або твій батько.

— Погляньте на стелажі, — сказала Ірена. — То все, що ми знайшли.

Кромбах аж підскочив з несподіванки, підійшов до стелажа і взяв папку. Я поглянув з подивом на Ірену. Вона мені про папку нічого не сказала, хоча я знав про неї від її батька. Кромбах гортав папери, але без особливого ентузіазму. Видно, що знимки, якими шантажовано було акціонерів, його мало цікавили. Більше його увагу прикувало кілька ско­пі­йо­ваних сторінок. Він їх пробіг очима, склав папку і кинув на стелаж.

— Гівна варта. То ті самі копії, які я вже знайшов.

— Але то все, що маю я, — сказала Ірена.

Кромбах знервовано покрутив головою і знову зиркнув на годинник.

— Ну, пора. Зачинай, докторку.

Я перехилив келих, але не ковтнув. Доктор взяв у праву руку кліщики і клацнув ними кілька разів, а на його писку розлізлася посмішка. Він підійшов до мене і вийняв лівицю з кишені — замість чотирьох пальців я побачив залізні протези, вони то стискалися зі скрипом, то розтискалися, мастило, яким були щедро змащені, виблискувало в світлі жарівок. Хррруп, хррруп, хррруп... ось яке хрупання я чув раніше... Йому завдавало неабиякого задоволення стежити за нашими з Іреною перестрашеними очима.

— Ну? — сказав Кромбах. — То як? Будемо сповідатися?

Ірена захлипала, на її обличчі відбився вираз невимовного відчаю, вона почала жадібно заковтувати повітря і хлипати:

— Я... я... О боже...

Доктор звелів мені відкрити рота і підніс до вуст кліщики. Хррруп, хррруп... Ірена закричала:

— Ні-і-і! Я скажу!.. — але не казала, а й далі хлипала і душилася слізьми, белькочучи щось невиразне.

— Ну, відкривай пельку! — гримнув доктор.

Хррруп, хррруп, хррруп....

І я відкрив, але тільки для того, щоб випорснути йому в очі весь великий ковток віскі. Він засичав, випустив з руки кліщики і кинувся шукати воду. Кромбах висмикнув револь­вер і вилаявся.

— Кажи! — гаркнув до Ірени.

8

В цей момент одна з шиб розлетілася на друзки, двері рвуч­ко розчахнулися і пролунали постріли. Кромбах, вибулькуючи з горла кров, звалився на підлогу, Геба встиг висмикнути мавзер, але не скористатися ним, бо за мить уже бився в конвульсіях, а доктор зачинився в лазничці.

До вітальні ввалилися Іренин батько з кількома озброєними хлопцями і Обух.

— На диво вчасно! — здивувався я. — Бо я вже прощався зі своїми зубами.

— І даремно, — відповів Обух, — ми стежили знадвору і лише чекали слушного моменту.

З двору пролунали постріли.

— Що там таке? — запитав я.

— То, певно, пан доктор намагався втекти через вікно у лазничці, — відповів Леон. — Але в нас усюди варта. Хлопці, — звернувся він до своїх, — приберіть тут і зачекайте нас в альтанці. Візьміть си в креденсі плящинку за гарну роботу.

Відтак він сів у крісло, де перед тим сидів Кромбах, і задоволено схрестив руки на животі. Його хлопці винесли трупи, скрутили закривавлений килим і вийшли з ним. Ірена кинулася до батька з обіймами.

— Дякую, татку, я вже прощалася з життям.

— Ну, що ж, справа завершена, — промовив Леон. — Хоча папки з оригіналами документів, які переховував Томашевич,