Річард К. Морган - Зламані янголи

крізь вихідний канал просто на мене, вона спитала: — Думаєш, тоді я могла б задовольнитись отаким чохлом — під білу дівку?

Я замислився. Маорійські бойові чохли мали довгі кінцівки, а також широкі груди та плечі. Дуже часто вони, як і цей, були блідошкірі, а відразу після виходу з клонувального резервуара цей ефект виражався ще яскравіше, зате їхні обличчя мали високі вилиці, широко розставлені очі, повні губи й широкі носи. «Чохол під білу дівку» звучало трохи грубувато. І навіть у безформному бойовому хамелеохромовому комбінезоні…

— Ти так дивишся, — зауважила Крукшенк, — що краще вже щось купи.

— Вибач. Просто всерйоз замислився над цим запитанням.

— Еге ж. Забий. Я не так уже й непокоїлася. Ти ж працював десь тут, так?

— Місяці зо два тому.

— То як воно було?

Я знизав плечима.

— Стріляли. Повітря кишіло шматками стрімкого металу, що шукали собі домівку. В принципі, все як завжди. А що?

— Я чула, Клинові нам’яли вуха. Це правда?

— З мого ракурсу все, безперечно, скидалося саме на те.

— То як так вийшло, що Кемп, перебуваючи в сильній позиції, раптом вирішив звалити й підірвати ядерну бомбу?

— Крукшенк.

Я заговорив, а тоді зупинився, бо не уявляв собі, як пробити броню юності, що її захищала. Їй було двадцять два, і вона, як усі двадцятидворічні, вважала себе безсмертною фокусною точкою цього всесвіту. Звісно, її було вбито, але наразі це лише доводило її безсмертя. Їй і на думку не спадало, що може існувати світогляд, в якому те, що вона бачила, не просто є другорядним, а практично нічого не означає.

Вона чекала на відповідь.

— Послухай, — нарешті сказав я. — Мені ніхто не казав, за що ми тут билися, а спираючись на те, що ми витягнули з полонених, яких допитували, я сказав би, що вони теж цього не знали. Я вже давно перестав очікувати від цієї війни якоїсь логіки і тобі раджу так зробити, якщо ти плануєш ще довго на ній протриматися.

Вона здивовано звела брову. В новому чохлі цей рух ще давався їй не надто добре.

— Отже, ти не знаєш.

— Ні.

— Крукшенк! — я почув металічний брязкіт голосу Маркуса Суджіяді з прийомопередавача навіть попри те, що вже зняв індукційну гарнітуру. — Хочеш спуститися й заробити собі на прожиття, як усі ми?

— Та йду, шефе, — вона скорчила мені засмучену гримасу й пішла. Ступивши кілька кроків, вона зупинилася і обернулась.

— Агов, посланцю.

— Що?

— Пам’ятаєш, що я казала про нам’яті вуха Клину? Це була не критика, ясно? Я просто таке чула.

Цей обережний прояв чутливості викликав у мене мимовільну усмішку.

— Забудь, Крукшенк. Мені на це начхати. Мене більше засмучує, що тобі не сподобалося, як я на тебе облизуюся.

— А, — вона теж усміхнулася. — Ну, я, гадаю, таки напросилася.

Вона опустила погляд на мій пах і демонстративно скосила очі.

— Може, обговорити це з тобою іншим разом?

— А давай.

Я відчув на шиї вібрацію індукційної гарнітури. Повернув її на місце й підключив мікрофон.

— Що таке, Суджіяді?

— Якщо це вас не надто обтяжить, шановний, — останнє слово було сказане з очевидною іронією, — чи не перестали б ви займати моїх бійців до кінця розгортання?

— Так, вибач. Більше цього не повториться.

— Добре.

Я вже зібрався відключитися, аж тут у мережі стало чути, як тихо лається Таня Вардані.

— Хто там? — гарикнув Суджіяді. — Сунь?

— Блін, аж не віриться.

— Це пані Вардані, сер, — лаконічно та спокійно озвався Оле Гансен під нецензурне буркотіння археологістки. — Гадаю, вам усім варто спуститися і поглянути на це.

Я побіг на берег наввипередки з Гендом і програв йому, відставши на пару метрів. У віртуальності цигарки та пошкоджені легені ні на що не впливають, тож його, вочевидь, гнав уперед страх за інвестиції «Мандрейк». Дуже похвально. Решта учасників експедиції відстала від нас, бо ще не призвичаїлася до нових чохлів. Ми прибігли до Вардані вдвох.

Ми знайшли її практично на тому самому місці, на якому вона стала обличчям до поваленої скелі, коли ми побували в конструкті минулого разу. Я не одразу зрозумів, на що вона дивиться.

— Де Гансен? — здуру спитав я.

— Зайшов, — сказала вона, змахнувши рукою вперед. — Сприймай це як хочеш.

А тоді я побачив. Бліді сліди від укусу недавніх вибухів довкола двометрової розколини, що відкрилась у скелі, а далі — звивиста стежина, що губиться вдалині.

— Ковачу.

В Гендовому голосі відчувалася холодна легкість.

— Бачу. Коли ви оновили конструкт?

Генд наблизився, щоб оглянути сліди від вибухів.

— Сьогодні.

Таня Вардані кивнула.

— Високоорбітальне супутникове геосканування, так?

— Правильно.

— Що ж… — археологістка відвернулася й сягнула в кишеню по цигарки. — Тоді ми нічого тут не знайдемо.

— Гансене! — закричав Генд у розколину, склавши руки ківшиком; про свою індукційну гарнітуру він, вочевидь, забув.

— Чую, — загудів з гарнітури відсторонений голос підривника. У ньому відчувалась усмішка. — Тут нічого немає.

— Звичайно, немає, — зауважила Вардані, ні до кого конкретно не звертаючись.

— …якась кругла галявина, метрів із двадцять у діаметрі, але каміння має дивний вигляд. Наче зрослося.

— Це імпровізація, — нетерпляче промовив Генд у мікрофон гарнітури. — ВШІ припускає, що там є.

— Спитайте його, чи є щось посередині, — сказала Вардані й підкурила цигарку проти морського вітерцю.

Генд передав запитання. З гарнітури з тріском пролунала відповідь.

— Так, посередині є якась брила, можливо, сталагміт.

Вардані кивнула.

— Це ваша брама, — сказала вона. — Можливо, старі дані ехолокації, які ВШІ колись давно отримав з якоїсь зони польоту. Він намагається зіставити дані з побаченим з орбіти, а позаяк причин вірити, що там є щось, окрім каміння, в нього немає…

— Там хтось побував, — процідив Генд крізь зуби.

— Ну, так, — Вардані випустила дим і показала. — А, ще є оце.

На мілині за кількасот метрів уздовж берега, стоячи на якорі, хитався туди-сюди на береговій течії маленький, явно побитий траулер. З його борту звисали сіті, ніби пориваючись утекти.

Небо поблякло і зникло.

Цей перехід і близько не був такий жорсткий, як в установці для ІтаО, та раптове повернення до реальності все одно подіяло на мій організм, як льодова ванна: кінцівки замерзли, а глибоко всередині мене охопив дрож. Різко розплющивши очі, я одразу побачив дорогі емпатистські психограми.

— Ой, як мило, — пробурчав я, сів у м’якому освітленні й намацав електроди.

З приглушеним гудінням назовні відчинилися двері камери. На порозі стояв Генд у ще не застебнутому до кінця одязі; ззаду його оточував яскравий ореол нормального освітлення. Я примружився.

— Це справді було необхідно?

— Надягни сорочку, Ковачу, — говорячи це, він застібав шийні ґудзики власної сорочки. —