Ольга Кобилянська - В неділю рано зілля копала, Ольга Кобилянська

роз­вi­дав­ся. Ни­нi я в тiм се­лi втретє зря­ду. Бiльше за­дер­жу­юсь в се­лi Тре­тiв­цi. Пер­ший раз був я ще пе­ред двад­цятьма ро­ка­ми, бо­дай би не зга­ду­ва­ти, дру­гий пе­ре­хо­див я раз зи­мою, а оце по раз тре­тiй - а мо­же, й ос­тан­нiй, не знаю, як ще до­ля да­лi по­кер­мує. Та му­сив iти. Взяв на се­бе де­що зо­ру­ду­ва­ти - дру­гих по­ря­ту­ва­ти, то й прий­шов. Але бiльше хто зна чи ще прий­ду.

- Чому? - пи­тає до­вi­роч­но дiв­чи­на.

- Старiсть не пус­кає. Та й хто схо­че ста­ро­го ци­га­на три­ма­ти? - вiд­по­вi­дає дiд, а вiд­так, спер­шись на жеб­рацький кий, за­ду­мав­ся.

Та роз­ду­му­ючи отак, вiн все бо­ком ди­виться на дiв­чи­ну. Во­на се вiд­чу­ває, i вiд то­го її зби­рає знов ляк. Вреш­тi об­зи­вається дiд:

- Не ска­за­ла би ти ме­нi, доньцю, чия ти? Та­ка крас­на, пи­ш­на, пря­ман­чи­ва?

- Я донька вдо­ви­цi, - ка­же скром­но, по­важ­но Те­тя­на.

- Вдо-ви-цi? - нi­би чу­дується дiд.

- Вдовицi.

- А-га! - вiд­по­вi­дає ста­рець про­тяж­но i знов мi­рить її оком. Її, i її чер­во­нi цвi­ти, i зо­ло­тi пiв­мi­ся­цi, що хи­та­ються звiльна в ухах за по­ру­шен­ням го­ло­ви.

- А, - по­чи­нає про­тяж­но вiн да­лi, - ко­ли вже вдо­ви­цi, то, мо­же б, ти i пе­реб­ра­ла за ме­не од­ну не­ве­ли­ку оруд­ку, щоб я мiг на­зад в своє се­ло вер­ну­тись. Ме­не там ждуть, i ме­нi спiш­но.

- Чому нi? - об­зи­вається Те­тя­на по­важ­но, з ду­шi ра­да, що є на­дiя поз­бу­ти­ся ско­ро ста­ро­го дi­да-ци­га­на - i пiд­су­ває бро­ви, як все, ко­ли чу­дується. Та чо­мусь її знов огор­тає пе­рест­рах пе­ред ста­рим.

- Так от ска­жи на­сам­пе­ред, - по­чи­нає дiд, - чи знаєш ти мли­нар­ку Iва­ни­ху Ду­би­ху? Бо­го­мiльну па­ню, для бiд­них ми­лос­ти­ву?

- Знаю, тат­ку, знаю, - вiд­ка­зує на те за­пи­тан­ня ве­се­ло i до­вi­роч­но Те­тя­на з щи­рiс­тю.

- Що має на всю ха­ту од­ну-однiську доч­ку. Пиш­ну та пе­ще­ну, на все се­ло най­кра­щу.

Тетяна спа­ле­нi­ла.

- Знаю, дi­ду, знаю, - ка­же, уни­ка­ючи йо­го гост­ро­го пог­ля­ду, i ус­мi­хається. - Знаю їх обох. Та що то­бi до них? До Iва­ни­хи Ду­би­хи що?

- До ста­рої, син­ку, нi. Ме­нi до мо­ло­дої дi­ло, - вiд­ка­зує дiд, - крас­ної ча­рiв­ни­цi, що зво­дить хлоп­цiв з ро­зу­му, та що - як ка­жуть - чор­ни­ми бро­ва­ми вiдьмує, чер­во­ним цвi­том ма­нить, а очи­ма пе­ре­ма­гає.

Тетяна розс­мi­яла­ся.

- Туркинею її звуть.

- Туркинею, дi­ду, - пов­то­ри­ла дiв­чи­на, а са­ма чим раз, то по­важ­нiє, вiд дi­да вiд­ле­тi­ти б ра­да. - Що вам, тат­ку, за дi­ло до Тур­ки­нi? Ка­жiть ско­рi­ше, - на­пи­рає на­раз пря­мо, - бо ме­нi квап­но да­лi. Я iду до бiд­ної, не­су їй їстки, i во­на жде ме­не.

- До бiд­ної? - пи­тає дiд i приг­ля­дається не­до­вiр­чи­во мо­ло­дiй дiв­чи­нi, а ще бiльше її чер­во­ним цвi­там.

- До бiд­ної.

- Тож не­хай те­бе пре­чис­та бла­гос­ло­вить за твоє доб­ре се­р­це. Од­но­го вже на­дi­ли­ла, а дру­гiй ще не­се. От доб­ра ти i щи­ра. А чия ти, доньцю, щоб те­бе зга­да­ти? - до­пи­тується знов i не спус­кає з неї ока.

- Се пус­те, - вiд­ка­зує Те­тя­на не­терп­ля­че. - Кра­ще ви ска­жiть, що вам вiд Тур­ки­нi тре­ба, що, як вже ка­жуть, вiд­би­рає ро­зум.

Дiд зiт­хає, вип­рос­то­ву­ючись, та, нi­би по­ба­чив­ши щось нез­ви­чай­не над го­ло­вою мо­ло­дої дiв­чи­ни, по­чи­нає:

- Тяжко, син­ку, сер­це дру­го­му ра­ни­ти, та вже як про­си­ли, ко­ли вже так тре­ба, ко­ли за­хо­тi­ли, то й пе­ре­ка­жу.

- Хто про­сив? - пи­тає Те­тя­на, а са­ма аж трем­тить вiд чо­гось нез­на­но­го.

- Синьоока Наст­ка.

- Не знаю її, - ка­же Те­тя­на i пiд­су­ває бро­ви.

- Настка з Тре­тiв­ки, що має вiд­да­ва­ти­ся, - вiд­ка­зує ста­рий.

- За ко­го? - пи­тає Те­тя­на, i її очi мов роз­ши­ря­ються в хви­лi ожи­дан­ня йо­го вiд­по­вi­дi.

- Зараз, донько, не пе­ре­би­вай.

- I що ж синьоокiй Наст­цi вiд Тур­ки­нi тре­ба?

- Вона, - по­чи­нає знов дiд, - так про­си­ла. Стань - ка­за­ла - пе­ред Тур­ки­нею i та­ке ска­жи:

"Я за­чув, Тур­ки­не, що ти лю­биш Гри­ця, най­кра­що­го хло­п­ця з угорської гра­ни­цi. Що ти по­чи­няєш цвi­том i сло­ва­ми, що ти тво­риш ли­ха, вiд­би­раєш щас­тя.

I чув я, Тур­ки­не, що Гриць те­бе не лю­бить, бо вже вiд­дав­на го­лу­бить дру­гу. Синьооку Наст­ку за свою вiн виб­рав i вже не­за­ба­вом з нею звiн­чається.

Що то­бi до нього, прек­рас­на Ду­бiв­но? Щоб мо­ло­ду по­ки­нув, з то­бою од­ру­жив­ся? Таж те­бе прок­ле­не не лиш мо­ло­да, але i всi лю­ди, хто про те­бе вчує. Таж за те­бе пi­де смiх i глум се­лом, i ос­та­неш зi смут­ком, як те ма­ре­во.

I чув я, Тур­ки­не, що в те­бе ба­гатст­во, тож ти хлоп­цiв най­деш i без то­го Гри­ця. Мо­ло­да Гри­це­ва - знай - на те­бе пла­че, жаль до те­бе має, гiр­ко прок­ли­нає. Гриць те­бе не ба­чив, як її вже лю­бив; те­бе го­лу­бив, а її вже сва­тав. То­му її вiн вiзьме - до­ки до­ве­деться ста­рос­тiв пiс­ла­ти те­бе пос­ва­та­ти.

I чув я, Тур­ки­не, все оце, що ка­жу, вiд тої бi­лої Наст­ки, кот­ру Гриць бе­ре. Сам їй жа­лу­вав­ся, що ти ли­ху вин­на, що йо­го ма­ни­ла, го­ло­ву ду­ри­ла.

Чорними бро­ва­ми нi­би ти строїла­ся, а з дру­гої сто­рiн­ки ду­шу в нiм двоїла. Лi­са­ми блу­ка­ла, вiд­го­мо­ном гра­ла­ся, а з дру­гої сто­рiн­ки блу­дом об­да­ва­ла…

Тепер спам'ятав­ся, те­бе вiн цу­рається, чор­них брiв бої­ть­ся, з яс­ни­ми ко­хається. Не вий­де вже до те­бе бiльше i не жди, хi­ба що по­ба­чиш на чор­нiм де ко­нi. То­дi вiд­вер­ни­ся, щоб лю­ди не зна­ли, що Гри­ця лю­би­ла, дру­гiй вiд­би­ва­ла.

А як не по­ки­неш йо­му по­чи­ня­ти, то знай, що й лю­ди не бу­дуть мов­ча­ти. Ро­зiй­деться нес­ла­ва про ту чор­ноб­ри­ву, що Гри­ця з Нас­ту­нею на все по­рiз­ни­ла. Сер­це вi­дiб­ра­ла, ду­шу розд­воїла - не­чис­тою си­лою в го­рi уто­пи­ла…"

- Так.

- Я, дiд, всьому свi­док. Пе­ре­ка­жи, донько, оце тiй Тур­ки­нi, як її доб­ре знаєш, що Гриць iн­шу має. На ве­сiл­ля про­сить, i я там iду. - I з ти­ми сло­ва­ми дiд скiн­чив, ждав. Те­тя­на зсу­ну­ла­ся йо­му в но­ги.

- Я, дi­ду… Тур­ки­ня, - зой­кну­ла i, об­няв­ши йо­го ко­лi­на, вмовк­ла, мов ум­лi­ла.

Дiд стре­пе­нув­ся.

- Справдi-таки ти? Чо­му ж ти за­раз не приз­на­ла­ся, що ти са­ма Ду­бiв­на, то, мо­же, не був би то­бi все пе­ре­ка­зу­вав. I мав те­бе за Ду­бiв­ну, i не вi­рив. Але доб­ре роз­по­вi­ли про те­бе тiї, що те­бе зна­ють. По­ди­бав на­вiть тут, ку­ди справ­ля­ли. Гар­на ти, Тур­ки­не, - жод­не не збре­ха­ло. А за твою ми­лос­ти­ню, що по­да­ла ти пе­ред хви­ли­ною, дiд то­бi зле вiд­дя­чив­ся. Але я не ви­нен. Я нi­чо­го не знав. Наст­ка роз­по­вi­ла, а їй вiн ска­зав. Двох вiн вас лю­бить, а од­ну бе­ре. Що я тут по­рад­жу? Ти са­ма тут вин­на. Бу­ло не по­чи­ня­ти Гри­це­вi. Нi чор­ни­ми бро­ва­ми, нi чер­во­ним цвi­том, нi со­лод­ким