Анна Сьюелл - Чорний красень

">[88] ти не можеш просити за проїзд більше шести пенсів за милю. От і виходить, що цього ранку я відгаратав добрих шість миль, а заробив на цьому аж три шилінги. Мені ж не платять за зворотний хід, а це ще раз та сама відстань. У підсумку кінь проїхав дванадцять миль, а я заробив три шилінги. Потім трапилися клієнти на три милі, та бачили б ви, скільки багажу вони мали! Якби всі пакунки помістити ззовні, це ще як мінімум два пенси.[89] Але ж ви знаєте тих пасажирів: коли щось можна затягнути досередини і висунути на переднє сидіння, вони цього не попустять, і тільки три великих ящики поставили на дах. Отож рахуємо: шість пенсів за багаж, плюс плата за проїзд — один шилінг і шість пенсів. Дорогою назад я заробив ще шилінг. От і виходить, що кінь пробіг вісімнадцять миль та заробив шість шилінгів. Одному коневі лишилося заробити ще три шилінги, другому — всі дев’ять, і тільки після цього я зможу щось заробити для себе. Згоден, не всі дні такі чорні, але й вони не дивина, і я скажу вам, що це просто знущання. Можна сто разів казати: «Не муч коня!», — та коли він ледве тримається на ногах, то що, крім батога, змусить його рухатися? Інакше ж не виходить, ну, хіба що припрягти до нього жінку, дітей, і нехай тоді хазяїн тішиться. Я ж не мучу коня тому, що так хочу, і ви самі це знаєте. Куди не кинь, всюди клин: жодної тобі неділі, навіть зі сім’єю побути не можу, деколи здається, що я вже старий дідуган, хоча насправді мені тільки сорок п’ять. А пани пасажири дивляться на тебе як на шахрая або здирника! Як вони трясуться над своїми гаманцями, коли відраховують монету за монетою, і зиркають, неначе ми їм ліземо до кишені. Їх би на моє місце, посиділи б на козлах по шістнадцять годин на добу в будь-яку погоду, віддали б вісімнадцять шилінгів щодня, може, до них і дійшло би, що шість пенсів на чай — це не такі скажені гроші, а свій багаж не конче тягнути в кеб. Звичайно, є й такі, що платять дуже непогано, без них нам давно був би гаплик, але ж, погодьтеся, доводиться жити від випадку до випадку.

Коли він закінчив, їздові навколо нього схвально загули, а один із них зауважив:

— Життя — не мед, що й казати, і коли чоловік дозволить часом собі лишку чи візьме зайву монету, чи повернеться в когось язик його обмовляти?

Джері не брав участі в цій розмові, але я ще не бачив його таким сумним. Старший постояв, тримаючи руки в кишенях, потім витягнув носовик, витер собі чоло і сказав:

— Твоя взяла, Семе, все, що ти кажеш, — щира правда. Більше я не лякатиму тебе поліцією. Розумієш, побачив очі твого коня, і не стримався… Бідна людина, бідна тварина. І що робити, хоч убий, не знаю. Урешті-решт ти міг би хоч попросити в коня вибачення за таке поводження. Часом добре слово — єдина наша допомога, але якби ти знав, як кінь це слово розуміє!

За кілька днів по розмові кеб Сема приїхав з іншим візником.

— Привіт, а де Бідолаха Сем? — його запитали.

— Лежить хворий, — відповів новачок. — Учора як приїхав до стайні, так одразу і скрутило, ледве, сердешний, добрався додому. А вранці його жінка переказала через малого, що в Сема гарячка, на роботу він не вийде, от і послали замість нього мене.

Наступного ранку він знову приїхав на нашу стоянку.

— Як Сем? — поцікавився Старший.

— Немає вже Сема.

— Як — немає? Чи, бува, не помер?

— Так, віддав Богу душу, — відповів новачок. — Нині вночі, о четвертій годині. Учора марив цілий день, белькотів щось про Скінера, про те, що жодної вільної неділі не мав. «Я вже забув, коли відпочивав у неділю», — ось що він перед смертю сказав.

Кебмени приголомшено замовкли, а Старший промовив:

— Слухайте, що я скажу. Це застереження всім нам.

Розділ 40
Безталанна Джинджер

Одного дня, коли ми разом з іншими кебами стояли біля парку, в якому грала музика, біля нас зупинився старенький обшарпаний кеб, запряжений гнідою шкапою. Вигляд тієї шкапи годі передати: сухоребра, нечищена, коліна спухли, передні ноги от-от підкосяться. Я жував сіно, і віхоть здуло вітром убік. Нещасне створіння витягло худезну шию, щоб дотягтися до віхтя, зжувало і стало роззиратися, чи не знайдеться ще трохи сінця? В безрадісних очах шкапини ховалася глибока безнадія, і щойно я встиг подумати, що, мабуть, десь її таки бачив, як вона поглянула на мене пильно і запитала:

— Красунчику, невже це ти?

То була Джинджер! Але ж вона змінилася — не до впізнання. Її чудова колись шия, з лискучою шерстю і лебединим вигином, тепер була худа, похнюплена і пряма, як палиця. Шерсть на струнких ногах і щітки над копитами розтріпані, а суглоби стали масивними від тяжкої праці. Її очі, які колись випромінювали енергію та жагу до життя, тепер ховали страждання. Вона важко дихала, кахикала, і мені це зовсім не подобалося.

Коли наші візники відійшли від кебів, я, помалу бокуючи, присунувся ближче до неї, щоб ми могли поговорити. І ось яку сумну історію розповіла про себе Джинджер.

Після нашого розставання вона ще рік провела у графському загоні, після чого її визнали працездатною, продали одному джентльменові, в якого спершу було зовсім незле. Та от якось після тривалої скачки Джинджер знову втратила форму. Їй дали перепочити, підлікували і вкотре продали. Так вона кілька разів переходила з рук у руки, проте умови, у яких вона опинялася, були все гірші та гірші.