Олександр Остапович Авдєєнко - Над Тисою

не розумів і не відчував, кому має право довіритися, а кого підозрювати, коли б не навчився читати найдрібніші прикмети неправди, не протриматися б йому так довго в підпіллі.

На щастя, Кларк нічого не знав про цю сторону життя Гойди.

Панібратський тон і настирливість Івана Бєлограя не сподобалися Василеві Гойді. Розмахує наказами, нав'язується у фронтові друзі… Що йому потрібно? Ось так, мабуть, він нав'язувався в друзі, і тому артилеристові-старшині, з яким бенкетував на явірському вокзалі. Гойда до найменших подробиць пригадав розмову, яку він випадково підслухав, сидячи за сусіднім столиком. Особливого значення тепер набрали для нього слова старшини: «Дивуюсь, Іване: лише одну годину знаю тебе, а подобаєшся так, наче ми з тобою все життя дружили».

— Бєлограй!.. Згадав! — вигукнув Гойда. — Ти був поранений у Ясині, коли штурмували укріплений район. Так?

— От і забув! — поблажливо посміхнувся Кларк. — Не в Ясині, а за Раховим. У Ясині я ще на всю запальничку давав прикурити фріцу.

— Вірно. Все пригадав. Тебе хотіли відправити на попутному танку в госпіталь, а ти упирався: «Моя рана незначна, залишіть мене на фронті». Було таке діло?

Кларк був надто хитрий, щоб зразу ж ухопитися за цей рятувальний круг, який підкинув йому Гойда.

— Не знаю, що я кричав, не знаю, на чому мене повезли в Рахів. Прочумався я вже в госпіталі. — Кларк ще раз обвів поглядом Гойду з ніг до голови. — Ну й витягнувся ж ти — тополя за тобою не вженеться! І я теж, скажи по совісті, здорово змінився?

— Не знаю. Погано пам'ятаю, яким ти був тоді.

— Був, Петре, таким, що всі верховинські дівчата задивлялись.

— Кури! — Гойда простягнув блакитну пачку сигарет «Верховина».

— Не для мене така панська ніжність, я вживаю громобійну махорку. — Кларк почав крутити товсту козячу ніжку. — Ну, як машина? — спитав він за хвилину, ніжно поплескавши по гарячому кожуху котла.

Очі молодого машиніста, як і чекав Кларк, заблищали:

— Чудова! Відремонтували на славу.

— Тягати тобі, Петре, не перетягати поїзди: в Угорщину і Чехословаччину, в Румунію і на Карпати.

— Я ж тобі сказав: не Петро я, а Василь, — терпляче, не ображаючись промовив Гойда.

— Сьогодні куди зібрався? — Кларк задимив самокруткою.

— Через Тису, в Угорщину.

— Угорщина!.. Всю я її пройшов, від Тиси до самого Дунаю… — Кларк заплющив очі, скорботно стиснув губи і зітхнув — Друга я поховав у Тисаварі.

— В Тисаварі? У братській могилі?.. Як його прізвище? Я всіх знаю, хто там лежить.

— Сержант Іванчук Петро Сергійович, — відповів Кларк. — Хлопець був — кров з молоком. Блакитні очі. Русявий чуб… — Кларк помовчав. — Від самого Сталінграда разом воювали. Рідніший за брата він мені був. Віриш, кожну людину, яка подобається, Петром з тих пір називаю.

Кларк усміхнувся. Тепер, звичайно, Василь зрозумів, чому він так уперто називав його Петром. Кларк роздушив підбором недокурок. Не підводячи голови, сказав приглушеним, сумним голосом:

— Вклонися, Петре, тій братській могилі і поклади на неї гілку бузку.

Кларк швидко підвів голову і наче вперше побачив глечик з букетом білого повного бузку. Суворо примружившись, він довго дивився на нього. Потім мовчки зняв із своїх грудей орден Слави, відокремив від нього муарову стрічку, пришпилив її до квітів.

— Ось так і поклади! — сказав він поважно. — З усіх своїх орденів найбільше любив мій Петро простий солдатський орден Слави.

… Полеглі в боях лежали на гарматних лафетах, покриті червоними прапорами й усипані темно-пунцовими трояндами. Вони загинули тут на тисаварському плацдармі, на лівому березі Тиси, в боях за першу п'ядь угорської землі.

Їх ховали в суворий день жовтня тисяча дев'ятсот сорок четвертого року. Ішов дрібний і рясний, теплий і безперестанний дощ, які бувають лише в Закарпатті. Попелясто-чорні з білими зубцями хмари наповзали з гір і закривали рівнину. Один за одним падали у важкий вологий присмерк удари дзвону тисаварської церкви. Траурна процесія повільно рухалась по місту. Тисячі угорців, схиливши голови, із запаленими факелами в руках ішли за строєм бійців і офіцерів.

Брати по зброї — сержант і полковник, капітан і єфрейтор, рядовий і лейтенант, піхотинець і артилерист, сапер і танкіст, — лягли поряд, пліч-о-пліч, як і воювали, в одну братську могилу на центральній площі міста Тисавара.

Сріблясті ялини, юні карпатські смереки — сосни — виструнчились навколо литої бронзової огорожі. Біля підніжжя обеліска стелився вічнозелений гірський мох. Майже протягом цілого року цвітуть тут троянди: білі і червоні, рожеві й оранжові, з берегів Дунаю і озера Балатон, гірські і рівнинні, — усі види троянд, які тільки є в Угорщині. Угорці кладуть на мармур надмогильної плити гірські фіалки, проліски, тюльпани, незабудки, бузок, гілки японської вишні з гронами квітів, вінки з повної гвоздики, різнобарвні маки.

Удень і вночі під товстим матовим склом, на якому написані імена загиблих, струмує неонове полум'я. І поруч з цим вічним вогнем часто горить скромна воскова свічка, поставлена селянкою із землеробського кооперативу імені Матіаса Ракоші або якою-небудь трудівницею міста Тисавара.

Піонерська колона, проходячи повз могилу радянських воїнів, дружно піднесе руки над головою і вигукне:

— Елоре, пайташок! Вперед, друзі!

Угорський солдат не пройде мимо, щоб не віддати честь праху бійців великої армії, яка допомогла мільйонам людей завоювати волю і мир.

Кожен, хто їде з Відня в Будапешт, у Радянський Союз або з Москви в Будапешт і Відень, вважає за сердечний свій обов'язок схилити голову перед гранітним обеліском.

Готуючись до переходу радянського кордону, Кларк попередив своїх тисаварських спільників, що він в разі успішного завершення «відрядження» використає придуманий ним спосіб зв'язку: перешле на тисаварську могилу радянських героїв букет бузку з пришпиленою до нього муаровою стрічкою.