Юрій Миколайович Авдєєнко - Очікування шторму

погляд у бік робітника, який стругав дошку. Вікторія зазначила:

— Він не розуміє по-російському.

— На кого ж я схожий? — Тепер він теж дивився на неї пильно й говорив тихо.

— У нас буде час усе з'ясувати… — запевнила вона. — О восьмій вечора приїздіть по мене на Луначарську вулицю, шість. Візьміть кучера. Після шашличної за кермо я не сідаю. І останнє, не одягайте цього блазенського капелюха. Офіцерську виправку капелюхом не приховаєш.

— Я й не приховую, — образився Каїров. — За своє антипролетарське минуле я відсидів строк од дзвінка до дзвінка. Й сьогодні перед новою владою чистий.

Вона наче не чула його слів. У майстерню зайшло двоє жінок, дуже схожих одна на одну. Цілком можливо, сестри. Вікторія розкрила обійми:

— Руфіна! Сарочка!

— До побачення, — сказав Каїров.

— До зустрічі, — підкреслила Вікторія.

3

Кримінальна справа, порушена міським прокурором з приводу вбивства завгоспа готелю «Ельбрус» Попова Вадима Зотиковича, висіла на Салтикові важким тягарем.

Прокурор, інтелігентний і старий, повчав його сьогодні: — Друга стадія кримінального процесу — попереднє розслідування — повинна являти міні-енциклопедію злочину.

Від «а» до «я». Всі фактичні обставини, всі необхідні докази, які неодмінно стануть потрібними при судовому розборі, повинні бути виявлені саме на другій стадії.

— Я про це здогадуюся, — похмуро сказав Салтиков.

— Цього мало, шановний товаришу. Про майстерність у кінцевому підсумку свідчить результат.

— Ви ж знаєте, водночас цією справою займається і Донський карний розшук.

— Не нам учити, як кажуть, товаришів із краю… Але я пам'ятаю, ще до їхнього приїзду ви висловлювали цікаву версію…

— Убивство на грунті ревнощів.

— Авжеж. Скептичне ставлення до першої версії в наших сферах стало мало не гарним тоном… Тимчасом як в історії криміналістики ой скільки прикладів, коли перша версія була і єдино правильною… У тутешніх краях народ темпераментний, гарячий. Коли ж мова йде про питання честі, тим більше жіночої честі… Тут і кулак, і ніж можуть піти в хід у найнесподіваніший момент…

— Судячи з усього, Попов був убитий кастетом.

— Експертам видніше. В усякім разі, якби це було заплановане вбивство, тіло б довелося шукати довго й, можливо, безрезультатно…

— Можливо, й так, — похмуро погодився Салтиков.

— Шукайте жінку. — Прокурор зробив жест рукою, наче запрошуючи в танок.

… Повернувшись од прокурора, Салтиков за завданням Каїрова подзвонив у Ростов і попросив з'ясувати: чи відправляв 20 травня телеграму в Радкіно громадянин Кузнецов.

Потім він запросив до себе Глотова Федора Максимовича, який чекав у коридорі.

Обличчя у Глотова було трикутне. Широке на чолі, воно крапкою сходилося на підборідді. Нижня губа трохи відвисла, надаючи обличчю виразу здивування і легкого переляку. Однак очі з-під кошлатих брів дивилися нахабно, недовірливо.

Задаючи перші традиційні запитання, Салтиков звернув увагу, що Глотов молодший за Шелепньову. Вона була з 1904 року народження, він — з 1906-го. Салтикову здалося це вершиною аморальності. Його почав дратувати навіть голос допитуваного.

— Ви були знайомі з Поповим Вадимом Зотиковичем? — спитав Салтиков руба.

Глотов, зрозуміло, чекав цього запитання. Відповів не замислюючись:

— Так-так… Я був знайомий з ним. Не любив його. В ніч під Новий рік підбив йому око.

— З якої причини?

— Він, п'яний як чіп, приперся вітати мою дружину.

— Тетяну Шелепньову?

— Тетяну, — кивнув Глотов. На його обличчі блищали намистинки поту.

— Чому ви з нею не розписані? — Це було необов'язкове питання. Та Салтикова — в душі серйозного сім'янина — дратувала неохайна манера відвертого співжиття, що називалося громадянським шлюбом.

— Ми розпишемося, — збентежено пообіцяв Глотов.

І Салтиков повірив йому. Навіть більше того, він повірив у те, що Глотов не вбивав Попова. Підсвідомо відчував.

— Федоре Максимовичу, — Салтиков проказував слова спокійно, безпристрасно, — ви коли востаннє бачили Попова?

— Двадцять восьмого. В день убивства.

— Розкажіть про цю зустріч детальніше.

— Детальніше? — здивувався Глотов.

— Так-так, — ствердив кивком Салтиков.

Глотов захвилювався:

— Я був у нього всього три хвилини. В обід зайшов.

— Час?

— Хвилин п'ять на другу… Я сказав йому, щоб він відстав од Тетяни, бо інакше пику наб'ю.

— Зразу так і сказали? — опустив у чорнильницю перо Салтиков.

— Ні. Там у нього пожилець якийсь був… Ну, а коли він пішов, я й сказав.

— Що за пожилець?

— Не знаю. Літній чоловік. Пикатий такий. І волосся на голові сивою гривою. Він щось у номері замінити хотів. А Попов сказав, що про це знає. Мовляв, адміністратор уже доповідала. А я сказав і пішов.

— Де ви з ним розмовляли? — спитав Салтиков.

Глотов роздратовано відповів:

— У його коморі під сходами.

— Будь ласка, згадайте, що ви робили ввечері двадцять восьмого травня.

— До четвертої дня я був у Комдопомозі. Потім їздив до млина. Він інвалідів обслуговує. Там пробув години півтори. На зворотному шляху взяв квитки в кіно «Гігант». На дев'ятигодинний сеанс. Прийшов додому. Ми з Тетяною повечеряли. Потім пішли в кіно. Повернулись об одинадцятій. Лягли спати.

— Який фільм дивилися?

— «Промінь смерті».

— Хто може підтвердити, що, повернувшись з кіно, ви нікуди не ходили?

— Тетяна.

— А ще хто?

— Не знаю. Напевно, сусідки. Від них нічого не приховаєш.

4

Сменін ішов залою важко, нахиливши плечі вперед, і здавалося, ресторанні столики самі собою розступаються на його шляху, як вода перед пароплавом. Оздоблені міддю світильники шкірилися зі стін індійськими масками, а на естраді, за музикантами, висвітлений червоним і зеленим світлом,