Володимир Іванович Щербаков - Простір Гільберта

«Король Едуард зі своєю дружиною, леді Елеонор, прибув до Гластонбері… При заході сонця король наказав відкрити могилу славетного короля Артура. Там були дві домовини, прикрашені портретами та гербами, і було виявлено окремо одні від одних кістки короля, крупного розміру, та кістки королеви Гвіневери». В часи Кромвелівських реформ ця могила була знищена, а кістки розкидані. Недалеко від цього пагорба знаходиться село Камел і ще один пагорб. Місцеві жителі досі розповідають, що саме тут був Камелот з Круглим Столом. Цей другий пагорб вони називають «Палац короля Артура». За їхніми словами, вночі на святі святого Джона можна почути кінський тупіт і почути приглушені голоси короля Артура та його рицарів, що спускаються з пагорба до струмка.

Рік 493-й. Король бриттів

На різдво в Лондоні скликали рицарів — їм усім навіть не вистачило місця в церкві, і декому довелося залишитися за дверима.

Під час служби один із рицарів, котрий залишився на подвір’ї, нараз побачив велику кам’яну брилу, залізне ковадло на ній, меч, який глибоко входив під ковадло вістрям.

— Не торкайтеся меча до кінця служби, — наказав архієпископ. — Будемо молити господа, аби допоміг він знайти ліки, які допоможуть цій багатостраждальній землі.

Але, не слухаючи архієпископа, рицарі вже товпилися довкола меча, що з’явився невідомо звідки.

Архієпископ поквапився закінчити служби. На камені рицарі побачили золоті письмена: «Хто витягне цей меч з-під ковадла, той і є за народженням справжній король усієї Британії».

Десяток рук лягло на руків’я меча, але навіть об’єднані зусилля не допомагали. Меч ніби вріс у землю.

— Немає серед нас цього рицаря, — сказав архієпископ. — Хай же у всі краї відправляться гінці розповісти про це. І в день Нового року хай буде влаштовано славний турнір, де ми заодно й повеселимося. Зараз же нехай залишаться біля таємничого каменя десять рицарів, котрі зведуть над ним намет і оберігатимуть камінь і меч.

І от в день Нового року з’їхалося з усієї Британії безліч озброєних людей. Але ніхто не міг заволодіти мечем. І тоді вони понапинали барвисті намети, і почали витязі турніри задля втіхи, випробовуючи свою силу та прудкість своїх коней.

Серед прибульців були добрий рицар Ектор та його син Кей, посвячений в рицарі незадовго до цього.

З ними прибув і Артур, молодший брат Кея, шістнадцятирічний юнак. В дорозі сер Кей раптом виявив, що залишив удома свій меч з широким лезом і попросив свого молодшого брата повернутися й привезти його.

— Я охоче виконаю прохання, — сказав Артур, котрий завжди з радістю допомагав іншим.

Дружина сера Ектора зачинила двері на замок і несподівано поїхала з сусідкою слідом за чоловіком подивитися на турнір і на славних кавалерів.

Дуже засмутився Артур, коли побачив, що двері будинку зачинені, а ключа в нього не було. «Мій брат повинен мати меч, — подумав він, повертаючись назад. — Інакше буде соромно».

Але ж де знайти меч? І пригадав юний Артур той меч, який випадково бачив під ковадлом на церковному подвір’ї. «Видається, цей нічийний меч непоганий, — думав Артур, пришпорюючи коня, — потім його можна повернути на місце».

Артур прискакав на подвір’я церкви, спішився, підбіг до намету і виявив, що там нікого немає, рицарі-охоронці також подалися на турнір, тож не було в кого й питатися дозволу. Артур висмикнув меч, не марнуючи часу на читання напису, скочив на коня, і за чверть години він вручив меч старшому братові.

Артур нічогісінько не знав про таємницю цього меча, але молодий і запальний сер Кей вже мав спробу витягнути його з-під ковадла і відразу впізнав меч. Потиснувши руку молодшому братові й рвучко його обнявши, Кей відразу поскакав до батька, аби заявити:

— Сер! Подивіться, ось меч з-під каменя! Тож, як бачите, я і є справжній король Британії!

Асе сер Ектор не був настільки наївним, щоб відразу повірити молодому серу Кею. Негайно поскакав він із ним до церкви і там в наметі змусив його знову встромити меч у землю й витягнути. Кею не вдалося ні одне, ні інше. Прискакав Артур, котрий побачив їх на півдорозі до церкви.

— Мій брат Артур приніс цей меч, — зітхнувши, мовив Кей.

— А ви де його взяли? — запитав Ектор Артура.

— Сер, я розповім… — чемно і знічено проказав Артур, потерпаючи, що він вчинив щось не так. — Брат послав мене за своїм мечем, але я не зміг його знайти. Тоді я пригадав, що якийсь меч дарма стирчить із-під ковадла біля церкви. Я подумав, брату моєму він принаймні згодиться…

— Так, але ж де були рицарі, котрі охороняли його? — вигукнув сер Ектор.

— Вони поспішали на турнір, я бачив двох із них разом з Вашою вельмишановною дружиною і нашою матінкою.

— Як ви насмілюєтесь! — вигукнув сер Ектор. — Ви надто багато собі дозволяєте, не будучи ще навіть простим рицарем. Ну й вдача! Клянуся останнім із Євангелій! Ось що: негайно поверніть меч на місце, під ковадло. Але горе вам, якщо не зможете цього зробити!

— О, це зовсім не тяжко, — сказав Артур, здивований пасажем батька.

Він встромив меч у землю.

Сер Кей схопився за рукоять й смикнув щосили. Марні були його зусилля. Ектор також мав спроби — з тим же результатом.

— Ну, що ж, спробуйте ще ви, — сказав Ектор Артурові.

І Артур, котрого все це вельми дивувало й розважало, поклав долоню на руків’я й незабаром витягнув меч.

— А тепер, — сказав сер Ектор, опускаючись на коліна перед Артуром і шанобливо схиляючи голову, — я розумію, що ви і є королем цієї багатостраждальної землі.

— Навіщо ви стали переді мною на коліна, батьку?! — вигукнув переляканий юнак.

— Така воля провидіння: той, хто може витягнути цей меч з-під каменя, і є справжнім королем Британії, — сказав сер Ектор. — Більше того, хоча я люблю вас, але я вам не батько. Бо Мерлін привів вас до мене після смерті