Мігель де Сервантес - Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)

голови. І май на увазі: ота оказія з ковдрою прилучилась тобі саме через те, що ти не нагадав мені своєчасно про ту клятву. Та нічого, я се діло якось надолужу, бо за рицарськими регулами на все можна знайти спосіб.

— А хіба ж я давав яку присягу? — спитав Санчо.

— Хоч і не давав, але то байдуже,— відповів Дон Кіхот.— Так чи інашке, а й ти до того причетний, і нам треба якось ту провину покрити.

— Може, й так,— сказав Санчо,— тільки глядіть же, пане, не забудьте її покрити, як забули вже про ту клятву, а то нечистій силі знов заманеться надо мною потішитись, та й над вами, як побачить, що ви не каєтесь.

їдуть вони так, розмовляють, аж тут і ніч їх серед шляху спостигла, [103] а пристановища якогось ніде ані сліду, та ще й голодом обидва намлілися, бо, як торби одбігли, то лишились без харчів і припасу. Ще й гірше лихо: сталася їм пригода, і то не вигадана вже, а таки справжнісінька, правдива. Діло ж було ось як. Ніч випала, нівроку, темна, а вони все-таки їхали далі, бо, думав Санчо, шлях великий, то корчма мусить на ньому що дві милі стояти. Ну, їдуть собі та й їдуть, ніч невидна, джура голодний, а рицареві їсти хочеться, аж бачать — попереду на шляху вогнів сила-силенна проти них пливе, сказав би, зорі які рухомі. Як зуздрів їх Санчо, так і обімлів, та й Дон Кіхотові моторошно зробилось; той сіпнув уздечку, осла осадив, а сей натягнув повіддя коневі: стали, мов уриті, та й придивляються пильно, що воно за знак? Вогні тим часом до них ізближалися і ставали чимраз більшими. Санчо затремтів із ляку, мов живе срібло, а Дон Кіхотові волосся стало дуба; втім рицар оговтався трохи і промовив:

— Безперечно, Санчо, це з усіх пригод найбільша і найнебезпеч-ніша: отут доведеться мені всю свою силу і всю одвагу показати!

— Ой, горе моє! — забідкався Санчо.— Якщо це буде знов пригода з привидами, а воно дуже на те скидається, то де ж я, бідний, ребер настачу?

— Хай вони собі будуть і тричі привиди,— сказав Дон Кіхот,— я не дозволю їм і ворсинки на твоїй одежі зачепити. Той раз вони позбиткувалися над тобою, бо я не міг через мур у двір дістатися, але тепер ми в чистому полі, тут мені є де мечем розмахнутись!

— У чистому чи не в чистому,— не діймав віри Санчо,— а як вони вас ізнов учаклують і силу однімуть, тоді що?

— В кожнім разі, Санчо, прошу тебе, не впадай на дусі,— підбадьорював його Дон Кіхот.— А в моїй безстрашності ти сам зараз пересвідчишся.

— Та дасть Біг, не впаду вже,— відповів Санчо.

От стали вони трохи на узбіч і знов давай придивлятись, що то за блудні вогні такі, аж бачать — сунуть поторочі якісь в білих балахонах, та такі страшнючі на вид, що Санчо Панса зразу отерп увесь і задзвонив зубами, мов пропасниця його трусила; того трусу-й того дзвону ще більше стало, як вони виразніше тих потороч побачили: було їх душ двадцять, і їхали всі верхи з палахтючими смолоскипами в руках, за ними несено мари погребові в чорному крепі, а за марами знов шість вершників у довгому жалобному одінні, що мало не до копит їхніх мулів сягало, а що то були не коні, знати було з повільної ходи. Ті, що в балахонах, мурмотали щось собі стиха жалібними, плачливими голосами.

Це надзвичайне видовище, та ще такої пізньої доби і в такому відлюдному місці, могло нагнати холоду не лише на Санча, а й на його пана, тільки що в джури дух уже давно в п'яти заліз, а Дон Кі-хота врятувала власна уява: йому раптом здалося, що ця пригода живцем із його романів узята: на тих ношах несуть, безперечно, якогось тяжко пораненого або вбитого рицаря, і саме йому, Дон Кіхотові, судилось за того рицаря відомстити. Не довго думавши, він хвацько випростався в сідлі, наставив списа і, повен мужньої [104] зваги, вибасував насеред дороги, де мали проїздити оті люди в балахонах; підпустивши їх до себе близько, він обізвався до них гучним голосом:

— Хто б ви не були, рицарі, чи так собі вершники, стійте і оз-найміть мені, хто ви єсте, звідки й куди їдете і кого на тих марах несете? Так воно показує, що або ви якесь беззаконня вчинили, або вам якусь кривду заподіяно, і я мушу й повинен те знати, щоб покарати вас за беззаконня чи, навпаки, помститися за кривду, якої ви дізнали.

— Ми поспішаємо,— відповів один із білобалахонників,— до заїзду ще далеко, і немає нам часу давати ті пояснення, що вашець од нас жадає.

По сім слові торкнув мула й хотів їхати далі, та Дон Кіхот, якому та відповідь була не вельми до вподоби, схопив мула за оброть і сказав:

— Стійте, будьте до мене гречніші і дайте відповідь на всі мої питання, а ні, то викликаю вас усіх на бій.

Мул був полохкий: як схоплено його за оброть, він так схарапудився, що став гопки і скинув вершника на землю. Піший пахолок, побачивши, що той упав, зачав лаяти Дон Кіхота; тоді рицар, і так уже непомалу угніваний, наставив не вагаючись списа і, кинувшись на якогось вершника в жалобному вбранні, поранив його і вибив із сідла, а тоді на супутників його вдарив: треба було бачити, як шпарко він на них нападав, як швидко розганяв! У Росинанта неначе крила виросли — так жваво він гарцював, так гордо басував. Всі