Джеймс Дашнер - Випробування вогнем

за руку, їхні пальці переплелися, і хлопець з дівчиною пішли поруч, як давні коханці.— Вибач. Мені справді шкода. Просто… я вирішила: що менше людей, то легше пройти через місто. Я ж не надто дружила з Берклі й іншими. Не те що ти з… глейдерами.

Невже Томас вживав це слово в її присутності? Він не пригадував, чи не зронив його хтось при ній так, що він і не помітив.

— Як на мене, що більше наших дійде до прихистку, то ліпше. Ну, проминемо ми місто, а далі? Чисельність може зіграти нам на руку.

Томас замислився над сказаним. Він і справді дбає про кількість тільки як про тактичну перевагу? Й відколи це він став таким розважливим?

— Зрозуміло, — промовила Бренда. Щось у ній змінилося. Вона вже не була такою впевненою. Вже не командувала.

Звільнивши руку, Томас покашляв у кулак, але то був лише привід. Більше він за руку її не брав.

Наступні кілька хвилин вони не розмовляли. Томас просто йшов за Брендою, не бачачи її, але відчував її присутність. За кілька поворотів попереду з’явилося світло, яке з наближенням дедалі яскравішало.

Виявилося, це сонячне проміння ллється крізь діри в стелі на місці вибуху. Там, де колись були сходи, тепер височіла гора бетонних уламків, погнутої арматури й шматків труб. Годі було й думати піднятися нагору — надто вже небезпечно. Густий пил у повітрі стояв стовпом. Пахло тиньком і чимось горілим.

Обвал перепинив шлях до сховку, та Бренда швидко знайшла заготовлені наплічники.

— Наче нікого, — сказала вона. — Сюди ніхто не повертався. Напевне, Хорхе вже вивів твоїх друзів через інший вихід.

Томас і сам не знав, що він сподівався тут знайти, втім, один позитивний момент він помітив.

— Тіл немає, а це означає, що вибухом нікого не вбило.

— Тіла могли відтягнути психи, — стенула плечима Бренда. — Хоча сумніваюся. Немає сенсу.

Томас кивнув, чіпляючись за Брендині слова. Але що робити далі? Йти Підземеллям, шукаючи глейдерів? Вийти на вулицю? Повернутися до будівлі, де Хорхе кинув Берклі й решту? Кожен варіант по-своєму жахливий. Томас роззирнувся, наче відповідь могла в якийсь чарівний спосіб з’явитися сама.

— Ходімо через Підземелля, — порушила мовчанку Бренда. Здається, весь цей час вона, як і Томас, обмірковувала варіанти дій. — Якщо хлопці пішли нагору, вони вже далеко. До того ж відвернули увагу від нас на себе.

— А якщо вони досі під землею, ми їх зустрінемо? Тунелі зрештою сходяться, правильно?

— Правильно. Хорхе поведе твоїх друзів у гори. Зустрінемося з ними і продовжимо шлях.

Томас, задивившись на Бренду, замислився. Точніше, вдав, що замислився. Не залишалося іншого виходу, окрім як триматися нової знайомої. Поки що Бренда найкраща — якщо не єдина — можливість виконати завдання, уникнувши швидкої й болісної смерті від рук кінчених психів. Що ж іще лишається?

— Гаразд, — погодився Томас. — Ходімо.

Під шаром бруду на Брендиному обличчі зблиснула мила посмішка, і Томасу зненацька закортіло повернути момент близькості в темряві. Але думка зникла так само швидко, як і народилася. Бренда, передавши Томасові один наплічник, у другому відшукала ліхтарик і клацнула вимикачем. Курну завісу пронизав яскравий промінь, помиготів туди-сюди і нарешті зупинився на довгому тунелі, де вони встигли побувати двічі.

— Вперед? — запитала Бренда.

— Вперед, — пробурмотів Томас. Він досі непокоївся через друзів, та й не був певен, чи варто йому триматися Бренди.

Та щойно дівчина рушила з місця, він пішов за нею.

Розділ 31

Підземелля виявилося місцем вогким і неприємним. Томас навіть пошкодував, що навкруги не цілковита темрява, — бачити тут нічого не хотілося. Стіни й долівка сірі — фарбований бетон, тут і там патьоки води. Що кількадесят кроків у стінах були двері, здебільшого замкнені. Майже всі світильники на стелі вкривав товстий шар пилу.

Понад усе місце нагадувало населену привидами могилу. Назва «Підземелля» дуже навіть пасувала. Навіщо ж це було збудоване? Чи то підземні переходи між будівлями на випадок дощу? Аварійні шляхи? Чи шляхи відступу за таких аварійних ситуацій, як спалахи на сонці й атаки божевільних?

Коридор змінювався коридором, а Томас із Брендою майже не розмовляли, на розвилках або перехрестях звертаючи то ліворуч, то праворуч. Попри недавній сніданок, енергії Томасу вистачило ненадовго, і за кілька годин йому нарешті вдалося вмовити Бренду зупинитися і перекусити.

— Я так розумію, ти знаєш дорогу, — промовив Томас, коли вони вирушили далі. Для нього всі коридори здавалися однаковими. Брудні, темні. Якщо не вогкі, то порохняві. В них панувала тиша, що її порушувало тільки крапання води й шурхіт одягу при ходьбі. Підошви черевиків глухо вдарялися об голий бетон.

Бренда раптом різко обернулася і, посвітивши Томасу в обличчя ліхтарем, прошепотіла:

— Страшно?

Аж підскочивши, Томас відштовхнув дівчину.

— Годі вже дурниць, — гримнув він. Почувався він повним бовдуром — від страху серце мало не вибухнуло в грудях. — Так ти схожа на…

Бренда опустила ліхтарик, але погляд її був спрямований Томасу просто в очі.

— На кого?

— Забудь.

— На психа?

Від цього слова