Ярослава Дегтяренка - Лицарі Дикого Поля. Том 2

чутки посилено поширювали біженці, які ховалися в безпечному та мирному Барі, — шляхтичі, євреї, католицьке духівництво, часом сильно перебільшуючи їх та роздмухуючи до абсурду.

Особливий страх у біженців спричиняли імена козацьких отаманів Кривоноса, Ганжі, Морозенка[47] — їм приписували неймовірні звірства та грабунки. З не меншим жахом та відразою люди розповідали про страшну розправу й нелюдські тортури, які вчинив над невинними й беззахисними містянами князь Вишневецький у Погребищах та Немирові. Навіть сама польська шляхта жахнулася його безбожності та жорсткості, прозвавши Скаженим Яремою.

Але особливий захват у ненависників князя викликали відомості про те, що Вишневецького на Волині успішно переслідує Кривоніс. «Ганяє Ярему, мов скаженого пса! І правильно! Він і є скажений! Катюзі по заслузі! — казали деякі, особливо обурені звірствами князя містяни. — Це що ж виходить — якщо лише один полковник Хмельницького так ганяє цього ката, то що ж тоді буде з усіма ляхами, коли сам гетьман зі своїм військом на них піде?!» Насправді бої між Вишневецьким і Кривоносом відбувалися з перемінним успіхом. Подейкували, що в бою під містечком Махнівкою козацький полковник відважно викликав князя на двобій і ледь не вразив його списом, але той устиг ухилитися й утекти. Кривоніс метався Брац­лавщиною та Волинню, наздоганяючи Вишневецького, але щоразу князю вдавалося вислизнути від нього, водночас його військо несло незліченні людські втрати. Утім, войовничий Вишневецький не сумував, зализував свої рани, набирав свіжі сили і знову йшов шукати свого супротивника.

Містяни, переказуючи одне одному страшні відомості про побиття шляхти, додавали до них нові, жахливі подробиці, часом збільшуючи число жертв до десятків тисяч. Але в самому Барі та його околицях було досить безпечно, хоча козаки вже взяли такі добре укріплені міста й фортеці, як Вінниця, Нестервар, Ладижин, Полонне, що лежали не так уже й далеко від Бара. Проте особливого занепокоєння в жителів міста це не спричинило — Бар був так добре укріплений, що навіть думка про те, що його можуть захопити козаки, здавалася божевільною.

Налякана цими чутками, Кшися ретельно приховувала своє католицьке віросповідання від усіх — ще видадуть її містяни або сам отець Феодосій козакам, якщо вони, звісно, нападуть на Бар. Живучи в маєтку Клесінського, вона зберегла вірність релігії своєї батьківщини та ніколи не відчувала різниці між собою і православними. Її господар не звертав на це уваги, а православна челядь любила добродушну й життєрадісну польку, хоч і католичку, тому Кшисю ніколи не кривдили. А вона не ніяковіла сусідством із православними схизматиками, адже її чоловік, Савка, був православним, і це не заважало їм жити в любові та злагоді. Досадувала Кшися тільки про те, що дітей вони не мають. А тепер Савка залишився в маєтку, і добра жінка дуже непокоїлася за його долю, слухаючи такі моторошні звістки.

Михайлик, який теж усе це чув, страшенно мучився через своє безсилля — йому вже виповнилося п’ятнадцять років, а він дійсно був ні на що нездатний. Як він захистить Орисю і Кшисю, коли він і справді шаблі ніколи в руці не тримав?! У Михайлика шляхетська гордість поєднувалася з добрим і благородним серцем. Кшися була для нього не просто холопкою, а практично членом родини — він зростав на її руках, вона й Одарка часто жаліли його, доглядали, коли він хворів, і Михайлик щиро прикипів до своєї служниці.

Однак усе ж і в мирному та безпечному Барі сталося невелике хвилювання. Гарнізон Барської фортеці під командуванням полковника Броневського поводився так потворно, що обурені містяни, які, незважаючи на суперечливі чутки, з нетерпінням чекали козаків як своїх визволителів, збунтувалися й самі вигнали поляків із міста. На щастя, справа обійшлася малою кров’ю та бійками, і ні Орисі, ні Михайлика, ні навіть Кшисі це хвилювання не торкнулося.

Але, немов за велінням злої долі, на місце Броневського з’явився Петро Потоцький[48], син коронного гетьмана, — він приборкав бунтівників-містян і розташував своїх драгунів частково в місті, а частково у фортеці. Після його появи в місті відновився відносний лад, але, гуляючи містом, Орися бачила, що серед її співвітчизників і одновірців витають бунтівні настрої. У людях наче тлів вогонь, який чекав пориву вітру, щоби спалахнути яскравим полум’ям.

Дівчина не боялася гуляти містом — вона була православною, жила в будинку православного священика, і це було гарантією її безпеки, хоч її і сприймали за знатну шляхтянку, але зі шляхтою, що ховалася в місті, вона й Михайлик не спілкувалися. Утім, найголовніше: Орися почувалася вільною. Дійсно, усі ці місяці вона жила у Волховицях, немов закута в ланцюги пристрасті пана Матвія. А тепер, коли його не було поруч, дівчина віднайшла відносний душевний спокій — її мучила лише тривога за коханого Тимофія і спричиняло досаду те, що їм із Михайликом так і не вдалося знайти людину, готову відвезти йому листа навіть за щедру винагороду.

Орися непогано порозумілася й зі священиком, і з його дружиною. Попадя Степанида, сміхотлива та енергійна, була ще в самому соку й чимось схожа на ковалиху Настю, ту саму, у якої дівчина одного разу ночувала, коли втекла з Тимофієм із дому. Паніматка була такою самою добродушною і привітною та відразу знайшла спільну мову з усіма своїми постояльцями. Особливо із