Топ популярних книг за місяць!
Knigoed.Club » Сучасна проза » Якби 📚 - Українською
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку "Якби" автора Ірен Віталіївна Роздобудько. Жанр книги: Сучасна проза.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 47 48 49 ... 61
Перейти на сторінку:
і вище.

Я вирішив повернутися на малу батьківщину, з якої поїхав напередодні революції. Подітися було нікуди, писати — нікому. Адже, накинувшись на пресу, за якою скучив, дізнався, що письменник О. Грін вже помер…

Тоді я нічого не міг про нього знати, зовсім нічого. Мені просто було шкода, що так і не дійшов до нього.

Отже, роздобувши якісь чуні в знайомих і довідку, в якій домалював одну зайву літеру в своєму прізвищі, я вирушив туди, де на мене давно вже ніхто не чекав. За моїми плечима не було нічого, крім сумнівного життєвого досвіду і романтичних переконань про свободу особистості…

— Я вас затримую? — раптом запитав він.

Від несподіванки я здригнулась. Ніби з теплих хвиль його голосу випірнула під холодний душ. Я захитала головою і не змогла вимовити жодного слова.

Щось знайоме вчувалося мені в його голосі і розповіді — те, про що я давно забула.

Він кашлянув, дістав з кишені люльку і кілька хвилин ворожив із нею, набиваючи чорною смолянистою масою. Потім, випустивши в повітря кільце диму, безсило опустив руку з люлькою і продовжував говорити.

— Я дістався села, в якому колись стояв батьківський маєток. Звісно, над досить поруйнованою будівлею вже висів перекошений напис «Комбід» чи «Сільрада», точно не пам’ятаю. Це не мало значення.

Я намагався відганяти від себе ту реальність, а точніше ірреальність, в якій опинився. Цього мене навчив той невідомий мені Грін. І… одна дівчинка, про яку я чомусь завжди пам’ятав у своїх душевних пошуках.

Ну от, нарешті переходжу до того, що буде для вас більш цікавим. Але задля цього повернемось на десяток років назад — в той час, коли я, юний, блукав своїми угіддями, мов неприкаяний, розмірковуючи про марність життя, і мріяв про далекі незвідані світи.

Отже, тоді, пригадую, я сидів на березі нашого невеличкого ставка, дивився на високі щогли дерев, жував травинку і думав, що моє життя, мов цей ставок, — привабливий зовні і застійний зсередини.

Мені було шістнадцять, і я розмірковував, яким чином дістатися Африки, коли несподівано почув над собою голос:

— Вам погано?

Біля мене стояла дівчинка років десяти.

Розпатлані коси, стара свитка, трохи завелика біла сорочка, яка звисала зі смаглявого плеча, і намисто довкола худенької довгої шиї, зроблене з нанизаних на нитку червоних, трохи прив’ялих, ягід.

Звичайне сільське дівчисько. Але ця ягідна низка на шиї і колір очей — вони були сині без жодного домішку іншого відтінку! — робили її казковою лісовою істотою.

— Так, мені погано, — погодився я.

— Чому? — запитала вона, ступивши ближче.

Я і сам шукав відповіді на це запитання, хоча мені його ніхто не ставив, аби я міг сформулювати свої претензії вголос. Просте запитання дівчинки змусило мене замислитись.

Завжди важче відповісти на питання «чому», ніж на — «як»…

«Як» — це лише така чи інакша дія, вчинок. А от на запитання «чому» можна шукати відповідь все життя.

Тоді моє маленьке «чому» формулювалось досить просто:

— Тому що мені тісно… — сказав я, намагаючись пояснити свій стан.

— Тісно — тут чи в світі? — серйозно уточнила дівчинка, обдаючи мене своїми синіми вогнями.

Ох, як мене пересмикнуло від цього «в світі»! Адже я думав про те саме: чи скрізь мені буде так задушливо, чи варто лише ступити за паркан свого благополуччя, аби відчути велич відкритого простору, подих нового вітру і власну спроможність протистояти задушливій буденності.

— Ще не знаю, — чесно відповів я.

— Ну, то взнай! — посміхнулася вона.

— Як?

Моє маленьке «як» вирвалось назовні випадково, адже на нього моя відповідь була досить чітка. Лишалося тільки подолати страх. Але мені було цікаво, що скаже ця «лісова мавка».

— Дійди до того краю лісу, — сказала вона. — Він такий великий! Йти доведеться довго — день чи навіть два. А коли вийдеш з протилежного боку, одразу зрозумієш, чи хочеш йти далі, чи варто повернутися…

Який чудовий рецепт, подумав я. І який простий. Дійсно, треба хоча б випробувати себе, а не сидіти і нидіти біля цього ставка.

— А ще… — Вона глибоко замислилась і додала те, про що я почав думати лише згодом: — Якщо і в світі тобі буде тісно — можна уявити, що ти НЕ ТУТ!

— Тобто? — не зрозумів я.

Вона зітхнула і поглянула на мене, як на хворого або на дорослого телепня, котрий не розуміє простих речей.

— Ось, наприклад… — Вона ненадовго замислилась. — Коли я полощу білизну в ополонці, мені здається, що звідти до мене махають крилами морські ангели. Татова сорочка — найстарший Синій Ангел, вожак зграї, хустини і рушники теж мають свої імена. Всі вони — бранці води, а я мушу визволити їх з безодні. Коли я розвішую білизну — знаю, що янголи злетять… Розумієш?

Я не розумів, сприйнявши її туркотіння за звичайну дитячу маячню.

Потім, під час небезпек, хвороб, бідності і голоду, я багато разів уявляв це «НЕ ТУТ» — і все в житті ставало на свої місця.

Жити в собі — ось що мала на увазі дівчинка з синіми очима — і тоді ніколи не відчуєш тісняви!

Це був ще один простий і чудовий рецепт.

Але була в цій зустрічі і ще одна незбагненна річ. Можу здатися вам божевільним, але скажу: якимось дивом Бог послав мені, як сказали б зараз, — «негатив» або «виворітку» доленосної зустрічі Егля з Ассоль. Сподіваюсь, вам не треба пояснювати, хто це? От і добре…

Ця шалена думка прийшла мені в голову в одну з безсонних в’язничних ночей, коли уявляв, що лежу в каюті човна, що прямує до Пуерто-Ріко, і щасливо посміхався в стелю, наводячи жах на своїх співкамерників. Ось тоді і зрозумів, що означає її «не тут».

…Коли ми розпрощалися, я запитав, як її звуть, вона відповіла: Марія. І назвала прізвище одного з заможних хуторян.

Отже, вона не була лісовою істотою чи витвором хворої уяви. Цілком реальна дівчинка десяти років.

Я серйозно подякував їй за розмову і сказав, що негайно зроблю так, як вона радить, — піду на край лісу і зрозумію, чи зможу йти далі.

— Коли ти повернешся? — запитала вона.

— Коли навчуся жити так, як ти, — «не тут»! — пожартував я.

Вона кивнула і пішла.

Пішла в один бік лісу по стежці, що вела до її хутора, я — в інший…

…Він замовк. Здається, навіть дерево, що височіло над нами, затамувало подих. Я боялася, що він припинить розповідь, адже виглядав втомленим.

— Ви навчились? — запитала я, ледь стримуючи незрозумілу тривогу.

Про

1 ... 47 48 49 ... 61
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Якби», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Якби"