Брати Капранови - Розмір має значення
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
- Наука не може розвиватися на порожньому місці. Для її нормального функціонування потрібен фундамент. А вони сто років поспіль стріляли всіх біотехнологів.
- А зараз?
- І зараз там абсолютно порожньо.
- Ви впевнені?
- На сто відсотків. Науковці не можуть працювати у вакуумі. Наука - це перш за все обмін інформацією. І якби в Росії був хоч один осередок біонауки, я б обов’язково про це знав.
- Звідки? Вибачте, що перепитую, просто ми тут не дуже добре уявляємо ваш світ.
- Для того мене й залучили як консультанта, - заховав іронію у вуса академік Майборода. - Результатом роботи будь-якого науковця є публікація або доповідь на конференції. На конференціях від них навіть аспірантів немає. А публікації… Про що може йтися, якщо на всю Росію нема жодного профільного наукового журналу? Не кажучи вже про наукові центри.
- Тобто, там нема жодного наукового центру?
- Нема.
- А ліцензійного виробництва?
- Жодного.
- І навчальних закладів нема?
Академік вперто покрутив головою.
- І жодної лабораторії?
- І лабораторії теж.
- А науковці?
- Немає, - сказав академік Майборода.
- А запрошені з-за кордону?
- Я знаю тільки одного, хто до них переїхав, і про нього вже давно ні слуху, ні духу.
- Хто він?
- Наш. Такий собі Гнучкошиєнков. Я в нього опонентом був. Непоганий науковець, упертий, але без фантазії.
- Гнучкошиєнков? - мене вдарило це прізвище, неначе по голові. - Микола Васильович?
Усі подивилися на мене.
- Ви його знаєте? - здивувався академік Майборода.
- Здаться, так, - розгублено промовив я. - Він зараз у Сурґуті.
Боже, який же я дурень! Варто було тільки додати до свого хитрого запиту це прізвище…
- Ну й занесло ж людину! - здивовано розвів руками науковець.
- А хто такий Гнучкошиєнков? - втрутився у наш діалог Перший заступник.
- Доктор наук, колись стажувався в нашому інституті. Я тепер згадую, він, здається, був одружений з росіянкою. Але що ж це за доктор - за тридцять років жодної публікації. Він уже й на лаборанта не потягне. А що, ви кажете, він зараз робить? - поцікавився Майборода.
- Вірші пише. Я знайшов його через форум аматорів японської поезії.
- Колись він більше схилявся до української, - сварливо зауважив академік.
Генеральний писар постукав олівцем по склянці, привертаючи загальну увагу до себе.
- Скажіть, будьте ласкаві, пане академіку. А ваш колега Гнучкошиєнков за своїми фаховими якостями здатний організувати в Сурґуті біовиробництво сучасного рівня?
- Можливо, - сказав Майборода. - Але ж де він братиме кедри, тобто пробачте, кадри?
- Ну, це вже похідна. Ви згодні?
- Згоден, - видихнув переможений академік. - Якщо є стрижневий кадр, решта знайдуться.
- Дозвольте прорезюмувати результати нашої наради, - знову взяв слово Генеральний. - Ми одностайно дійшли висновку, що в Сурґуті цілком вірогідна організація виробництва біокомпоненти, яку постачають до Ізраїлю для виготовлення препарату «Граціоза». Я правильно формулюю?
- Так, - кивнув я попри правила субординації.
Усі знову посміхнулися.
Генеральний писар підвівся з місця і подав Майбороді руку.
- Дуже вдячний вам, пане академіку, за допомогу. Мушу зізнатися, що попри різкуваті формулювання на нашу адресу, на мене справила сильне враження ваша промова. Ми справді повинні дивитися ширше і не обмежувати свій вплив на суспільство лише оперативними заходами. Аналогія з наркотиками була дуже доречною і зрозумілою. На жаль, ми не можемо сьогодні вийти за межі своїх традиційних функцій, але я сподіваюся на вашу допомогу в подальшому розвитку справи в напрямку популяризації в українському суспільстві іншої, здорової системи цінностей. І можете повірити, що ми з цим не забаримося.
Підвівшись із-за столу разом з начальством, ми не могли відвести очей від урочистої сцени примирення науки та безпеки. Академік Майборода теж був щиро зворушений.
- Приємно, чорт забирай, коли тебе чують!
- Нараду завершено. Всі вільні, - оголосив нам Перший заступник.
Я закліпав очима.
- У вас є питання, агенте Мамай? - помітив мою розгубленість Генеральний.
- Ні, просто… я гадав… ми маємо спланувати подальші…
- Кроки?
- Так.
Генеральний писар зробив здивоване обличчя.
- А ви, агенте Мамаю, хіба не знаєте, що треба робити далі?
- Взагалі-то знаю…
- То й робіть.
Я виструнчився і мовчки розвернувся через ліве плече.
Бо й справді знав, що треба робити далі.
- Ти що, ніколи не збирав кедрових горіхів?
- Ні, - щиро зізнався я, а тим часом Африканич, старший у бригаді, вже розкладав спорядження, що його приніс хтось із молодих, або, по-тутешньому кажучи, шісток.
Спеціальні кедрозбиральні лахи нагадували форму хокейного голкіпера, тільки без ковзанів, а замість гарного светра з номером тут фігурувала синя ватяна куртка, влучно іменована «куфайкою». Шолом теж був міцніший од хокейного, він скоріш нагадував мотоциклетний, і невдовзі довелося переконатися у доцільності такого виконання. Хлопці весело допомагали мені вдягатися, немов завзяті вихователі дитячого садку. Робота супроводжувалася приказками, що я їх не наважуся зараз зацитувати. І не дивно, що за якихось п’ять хвилин я був цілком готовий до збирання врожаю.
- Давай, на хуй, з Богом, - підсумував головний веселун на ймення Альоша, оглянувши мене, сповитого у вату й повсть так, що годі поворушитися.
- Що робити? - я розгублено озирався навсібіч.
- А ти справді не знаєш?
- Ні.
Африканич, приземкуватий зморшкуватий чолов’яга у такій самій куфайці, тільки розстебнутій, бо надворі буяв теплий сибірський вересень, підійшов до велетенської деревини, що дуже нагадувала буковинські сосни, проте переважала їх розмірами у кілька разів. Решта бригади розташувалися півколом, немовби передбачаючи цікаве видовище.
- Оце, дивися, кедр.
Я подивився. Кедр справляв враження. Про наявність десь там у вишині заповітних шишок можна було тільки здогадуватися.
- Ти стоїш там, - Африканич дивився на мене, немовби випробуючи. - Тоді розбігаєшся і головою б’єш сюди.
З цими словами він поплескав по брунатній корі лісового велетня.
- Як це?
- Дуже просто. Хлопці, допоможіть йому!
Мене міцно схопили за руки і почали розштовхувати вперед-назад.
Звичайно, за інших обставин я б розкидав тутешню публіку, навіть незважаючи на незручне вбрання, проте зараз легенда не дозволяла активних дій - врешті-решт нам разом працювати.
- Раз-два, взяли! - хлопці ще гойднули мене сюди-туди і раптом штовхнули в спину, немовби з гармати стрелили.
Ноги мої самі собою побігли вперед, скоряючись імпульсу. Стовбур стрімко наближався, і єдине, що я встиг зробити, це нахилити голову, аби удар прийшовся у захисний шолом.
Гуп! - у моїй голові щось добряче стукнуло, а тоді в усій тайзі раптом вимкнули світло.
Останнє, що я встиг відчути, - по всьому тілу застукотіло, затупотіло, немовби по вас гахнули з бластера учбовим зарядом.
І
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Розмір має значення», після закриття браузера.