Олександр Єлисійович Ільченко - Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця

А від порога обернулась:

— І щоб на очі мені більше не потрапляв!

— Добре! — скраснівши, мов жарина, покірливо й лагідно, але голосно, з чоловічою впертістю гукнув Михайлик. — Я не сам прийду! — гукнув він їй услід. — Я не сам! Я зашлю старостів!

— Балака, мов колядує, — здивувався владика.

— Здурів! — штурхонула сина Явдоха.

А панна Ярина, люта-прелюта, мимохіть затримавшись біля порога, аж поперхнулась тим сердитим і зневажливим словом, котрим хотіла була дати одкоша молоденькому нахабі, так поперхнулась лихим словом, аж мусила проковтнути його і, не пустивши пари з уст, мов галушкою вдавилась тендітна панночка, мерщій ступила на поріг, тікаючи від незлобивого, але таки досить дошкульного реготу, який так одностайно грянув за її спиною, бо ж на ту мить Михайлик знову вперто повторив:

— Я таки зашлю їх… старостів!

«Жовтодзюб! — люто подумала панна про молодика, хоч їй уже й самій було смішно. — Губи як капиці! Від вуха до вуха. Мамин синок!»

І рвонула двері.

Але геть вийти не змогла.

20

На порозі стояв Ігнатій Романюк, сивоголовий чоловік непевного віку, молодявий, ставний, з бурштиновими чотками в тонких нервових пальцях, колишній її духівник і вихователь, католицький священик, спочатку ужгородський, а потім пермський канонік, котрий торік Ярині допоміг утекти з Голландії на батьківщину, а тепер, знявши попівський сан і пішки пройшовши мало не всю Європу, з пильним ділом поспішав до Москви.

— Кармело, доню! — прошепотів Ігнатій.

— Падре, ви?! — радісно скрикнула панна і гаряче припала старому до руки.

— Не треба, доню, — і він вихопив руку, на яку впало кілька дівочих сліз. — Я вже не піп, Ярино.

— Це шана батькові, а не попові, — скрасніла панна і, виступаючи з покою, попросила: — Завітайте, святий отче, до мене! Потрібна ваша рада…

— Сьогодні ж, доню.

І він переступив поріг.

Зодягнений у чорну сукняну чоху, — ніхто в нас так чорно тоді не одягався, — стрункий, легкий, моторний, як юнак, і з мудрими очима літньої людини, якій немало довелось зазнати лиха, — рум’яний і аж почорнілий від сонця всіх країв Європи, він рухався стримано й зовні спокійно, як і всякий природний горянин-гуцул, хоч і покинув свої полонини за багато років перед тим.

Ступивши до архієрейських покоїв, Гнат Романюк оком бувалого в бувальцях католицького попа за найкоротшу мить кинув по всій кімнаті, по людях, що там раду радили, по юрбі за вікнами, по стелі й по стінах…

На піднебенні, тобто на стелі між двома дубовими сволоками, там були картини зі сценами античних і запорозьких битв, а посередині, в різьбленому колі, схожому на ромен, голубіло зображення неба з золотими зірками. На стінах, обклеєних голландською шпалерною тканиною, висіли в золотих рамах картини: були там і подвиги Самсона, схожого на запорожця, і море з чайками козацькими, що нападають на турецьку галеру, і страта гетьмана Остряниці, і кілька достотних фламандських та італійських картин, і портрети українських гетьманів у горностаєвих мантіях, і гравіроване в Лондоні поличчя Богдана Хмельницького. Стояли по кутках і стародавні мармурові статуї, знайдені в землі коло самого Мирослава, і мальовані глечики з клечанням та квітами, скіфські, етруські й старогрецькі вази, висіли ятагани, кинджали, шаблі та пістолі на килимі, а посеред столу, поряд з чорним архієрейським клобуком, сяяв полковницький пернач. Полиці з книгами тяглись вздовж лівої стіни, і всюди теж лежали книги, порозгортувані, з закладками, оправлені в телячу шкіру, — книги, книги й книги.

Ступивши кілька кроків по рясно всипаній заради зелених свят травою й квітами підлозі, — була ж саме клечальна субота, — Гнат Романюк підійшов до столу, що й за ним по кутках зеленіло клечання, а владика підвівся назустріч, вітаючи гостя, запрошуючи до господи, щиро радіючи старому гуцулові, рятівникові панни Подолянки.

— Слава Йсусу! — привітався по-карпатському Романюк.

— Навіки слава! — озвався єпископ. — Сідайте, прошу вас.

Куценький ченчик, отець Зосима, чорним чортом повільно виступивши з-за спини його преосвященства, повагом підсунув гостеві мережаний дзиґлик, пан Романюк хотів був сісти, але, скинувши оком до порога, помітив здоровенного козарлюгу з матінкою, що йому кілька днів тому гуцул порятував життя в бою…

Сивоголовий бачив, як Михайлик рвонувся був до нього, але, стриманий паніматкою, так і лишився біля дверей.

Тоді пан Романюк підійшов до хлопчини, обняв обшарпаного сіромаху, почоломкався з ним, уклонився Явдосі і вже хотів був повернутись до підставленого Зосимою дзиґлика, але старому здалося, буцім парубок сам не свій.

— Чого це ти такий скуйовджений, леґінику? — спитав у нього Романюк.

— Сватався тільки-но! — глузливо пропищав пан Хівря.

— До кого ж це ти? — спитав у Михайлика гуцул, уже шкодуючи, що розпочав таку недоречну розмову.

Михайлик мовчав, похнюпившись.

Тоді пан Романюк, щоб перевести на жарт, заговорив:

— Розумію, синку: все палає в тебе, бушує й веретениться в очах… — і посміхнувся. — Я пригадав одну боснійську пісеньку… я був колись каноніком у Мостарі, в долині Неретви-ріки, і чув там жартівливу пісеньку про пожежу міста Травникá, що його підпалила краса-дівойка «чорним оком крізь кришталь зіниці», та й згоріло те місто з усіма палатами, з двома веселими духанами, з корчмою новісінькою, згоріло все місто від погляду дівчини, либонь такої ж, як оця, що зараз вийшла… Так? Я вгадав, юначе? Це ж вона була ось тут?

— Вона, — сміливо сказав Михайлик, і ні тіні посмішки не пройшло по обличчях на цей раз, так він сказав це однісіньке слово: «Вона!» — і всі відчули, що й тут уже палає ціле місто… — Вона!

Помовчавши, владика запросив гуцула вдруге:

— Сідайте ж!

І вдруге вклонився закарпатському горянину, гостеві города Мирослава.

21

Вмочивши сухе василькове кропило, що лежало край столу на срібному казанчику свяченої води, Гнат Романюк покропив собі лоба та й сів на той дзиґлик, а всі дожидали, що скаже він, цей здалеку прибулий гість.

Ще вчора пан єпископ не знав би про Романюка ні дрібки більше, як лиш те, що він урятував торік Ярину Подолянку, та гетьман Однокрил, Гордій Пихатий, нині прислав із посланцем листа, нахабно вимагаючи видати йому до рук подорожнього гуцула, котрий, як донесли про те гетьманські вивідачі, зачепився мимоїздом у Мирославі, і за того католицького попа обіцяючи не докучати долинянам всіма прикростями облоги.

А сьогодні мирославці вже знали, що цей сивоголовий гуцул, українець, слов’ янин баламутний, провчившись кілька літ у Відні, Болоньї та Римі і все життя бувши католицьким священиком, до кінця збагнув підступність зазіхань римського престолу проти всього слов’янського світу і, облишивши служіння Богові й папі, подався в мандри, — де конем,