Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том другий

— На добраніч усім! — гукнула вона, звернувшися з посмішкою до гурту.

Корліс провів її до дверей, і сам за нею вийшов. Вона підвела на нього очі. Відлога у Фрони була напіводкинута, й обличчя її звабливо сяяло під нічними зорями.

— Я… Фроно, я хотів би…

— Не турбуйтеся, — прошепотіла вона, — я не скажу нікому.

Він помітив, що в очах її заграв насмішкуватий вогник, але спробував ще казати:

— Я хотів би з'ясувати вам…

— Не треба. Я все зрозуміла. Не можу, одначе, похвалити вашого смаку.

— Фроно! — Мука, що відчувалася в його голосі, вразила її.

— От дивак! — засміялася Фрона. — Хіба я не знаю? Таж Бланш розказала мені, що вона замочила ноги!

Корліс похилив голову.

— Я справді, Фроно, ще не бачив такої послідовної жінки, як ви! Майте ж до того на увазі, — тут він випростався й твердим, владним голосом мовив далі, — що наша з вами справа не закінчилася.

Вона намагалась перепинити його, але він на те не зважав:

— Я знаю, я відчуваю, що все буде інакше. Кажучи вашими словами, ще не всі факти враховано. А щодо Сент-Вінсента… Ви ще будете моєю! Хіба що тільки не дуже скоро…

Він пожадливо простяг до неї руки, але вона попередила його рух, засміялась і, ухилившись від нього, легко побігла стежкою.

— Верніться, Фроно! Верніться! — кричав він їй услід. — Мені шкода!..

— Не треба, — почулася відповідь. — Не шкодуйте, а то й я шкодуватиму. На добраніч!

Він почекав, поки вона зникла в темряві, і вернувся до хатини. Він забув про те, що діялося всередині, і, ввійшовши, в першу мить здивувався. Карибу Бланш тихо хлипала осторонь. Мокрі її очі блищали від сліз, і, коли він подивився, по щоці в неї котилася сльозина. Бішопове лице набрало поважності. Діва впала головою на стіл серед перекинутих кухлів та розлитого пуншу. Корнел колихався над нею, гикав та мимрив: «Все буде гаразд, моя люба, все буде гаразд». Та Діва не вгавала.

— О боже! Як подумаю, чим я була колись і що з мене тепер зробилося… і не винна я в цьому! Не винна, кажу вам! — крикнула вона, раптом розлютувавшись. — Де я народилася, питаю я вас? Хто був мій батько? Гіркий п'яниця! А моя мати? Весь Уайтчепел знав її! Хто витратив хоч гріш на мене, на моє виховання? Хто коло мене впадав, хто мене коли пожалів, хоч крихітку, одробиночку?

Корліс раптом відчув до всього цього огиду. — Замовкніть! — наказав він.

Діва підвела голову. З розкуйовдженим волоссям вона скидалася на фурію.

— Хто вона? — глузливо запитала вона. — Ваша коханка?

Корліс люто повернувся до неї. Обличчя його зблідло, голос дрижав од гніву. Діва зіщулилась, інстинктивно захищаючи обличчя руками.

— Не бийте мене, сер! — заголосила Діва. — Не бийте! Корліс схаменувся й опанував себе.

— Ну, — мовив спокійно, — вдягайтеся та йдіть собі. Всі! Геть звідси!

— Це не по-людському! — засичала Діва, побачивши, що їй фізично нічого не загрожує. Та Корліс, не звертаючи на це уваги, сам випровадив її до дверей.

— Виганяти дам! — вереснула Діва, спіткнувшися об поріг.

— Не ображайтесь! — мурмотів Корпел. — Не ображайтесь!

— На добраніч! Вибачайте, — сказав Корліс, ніяково посміхаючись до Бланш, що виходила з хати.

— Ви джигун! От ви хто! Джигун паршивий! — гукнула Діва з-за дверей.

Корліс безтямно глянув на Дела Бішопа та на безлад у кімнаті, підійшов до свого ліжка й упав на нього. Бішоп, спершися ліктями на стіл, морочився з люлькою, що тільки шипіла та шкварчала. Лампа зачаділа, заблимала й погасла. Але Бішоп не сходив з місця, все ворожив коло люльки і без кінця чиркав сірники.

— Ви не спите, Деле? — нарешті озвався до нього Корліс.

Дел пробурчав щось невиразне.

— Я зробив, як поганець, вигнавши їх на мороз. Я сам себе соромлюся!

— Звісно, — відказав Дел.

Помовчали довгенько. Нарешті Дел вибив з люльки попіл і підвівся на ноги.

— Ви спите?

Відповіді не було. Він тихо підійшов до ліжка й укрив інженера укривалом.

РОЗДІЛ XXI

— Так, але що ж це все має означати? — Корліс лінькувато потягся і поклав ноги на стіл. Він був не дуже зацікавлений, але полковник Трезвей почав поважну розмову і не вгавав.

— Отож-бо! Давнє, але й завжди нове запитання, що ним звертається людина до всесвіту. — Полковник почав гортати свою записну книжечку. — Ось! — Він показав брудний клаптик паперу. — Це я виписав багато років тому. Слухайте: «Що за дивовижне явище ця нездорова людина, грудка злиплого пороху, що або метушливо перебирає ногами, або лежить, як колода, у важкому сні. Вона вбиває, їсть, росте, плодить таких, як сама. Немов травою, поросла волоссям, очі блищать у неї на обличчі. Опудало, що діти його лякаються. Бідолаха! Життя людське таке коротке, а стільки труднощів у людини на життєвому шляху! Часом розпирає їй груди від надмірних бажань та фантастичних мрій. Серед дикунів живучи, дика сама, вона мусить, так їй судилося, пожирати своїх ближніх. Вічне дитя, то напрочуд відважне, то добре та жалісливе! Вона ладна сидіти спокійно, сперечаючись про добро та зло, про божу силу, і раптом кидається в бій за якісь вишкварки або вмирає за ідею!» І для чого це все? — спитав полковник у запалі, кинувши папірця. — Для чого всі ці муки, зусилля, нащо вони людині, отій грудці злиплого пороху?

Корліс позіхнув у відповідь. Він здорожився за цілий день, тепер йому хотілося дуже спати.

— Ось я, наприклад, полковник Трезвей, — людина вже літня, хоч сила моя ще збереглася, посідаю певне становище, дещо поклав у банк, — чого ж мені ще треба, нащо перериватись? А тим часом я покірно веду це безрадісне життя, працюю до кривавого поту з таким запалом, наче який хлопчина. А для чого це все? Не можу ж я з'їсти, виспати чи викурити більше, ніж організм мій дозволяє. Та й у цій ямі, що люди називають Аляскою, не наспиш і не наїсися як слід, а про добрі цигарки шкода й мови!

— Але ця напруженість підтримує ваші сили, — зауважив Корліс.

— Фронина філософія, — посміхнувся полковник.

— І моя, і ваша.

— І тої грудки пороху…

— Що на неї впливають глибокі пристрасті, яких ви не берете до уваги: почуття обов'язку, раси, віри.

— А нагорода? — запитав Трезвей.

— Кожен ваш подих! Весняний метелик живе тільки одну годину.

— Не розумію цього.

— Кров і піт! Кров і піт! Пам'ятаєте, як ви твердили ці слова після сутички в «Опері»? І вони, ці слова, цілком слушні.

— Знову Фронина філософія!

— І наша з вами