Анджей Стасюк - Схід

вказували, що кочівникам дуже добре ведеться. Збоку стояли верблюди і линяли. Двоколка була наповнена вовною. На землі стояв розібраний мотор, але важко було вгадати — від чого. Ми увійшли до білої юрти і сіли на землю, прикриту килимом. Дві молоді жінки навприсядки поралися біля залізної пічки. Подали нам чай. Під стіною сиділа стара жінка і всміхалася до нас. Обличчя молодих були непроникні. Увійшло двоє кількарічних дітей. Вони уважно і обережно приглядалися, час до часу позираючи на своїх. Ми вийняли солодкаві сухарі і сушений сир. Дали плитку шоколаду. Одна жінка вийшла. Друга куховарила і наглядала за дітьми. Часом наші очі зустрічалися, але вона не відводила погляду. Ми дивилися одні на одних із глибин своїх світів. Замкнені в них, і лише здогад або уява могли на мить визволити нас із ув’язнення.

Майже несвідомо я повертаюся думками в ті краї. Починаю думати про місця, які далеко, — і відразу з’являється пустеля, і з’являється степ на Сході. Часом зринають інші образи, але їх треба викликати. А ті приходять настільки природно, ніби від народження були в мене під повіками. Може, йдеться про простір, про те, що там проявляється у майже чистому стані. Дивлюся у той бік і бачу, як поступово розступаються чергові пласти, заслони, а вітер з космосу, вітер, що віє від початку історії, відносить прозору матерію, складену зі світла, змішаного з віддаллю, — і постає первинний образ світу. Місце, де нас ще нема, і водночас місце, до якого мусимо повернутися.

Потім, коли ми вже покинули господарство і поїхали далі на схід, я ще її побачив. Видно, полишила кухню і об’їжджала на мотоциклі склянисті узгір’я, пильнуючи стада. Було далеко, але прозоро, і я міг бачити її червону блузку. Вона зупинялася на хребті і, не злазячи з китайської машини, видивлялася за козами і верблюдами. А може, спостерігала за нами — чужинцями, яких більше ніколи не побачить. У кожному разі, я дивився на неї так довго, доки бачив її на обрії.

Чому думка не повертається до пишного пейзажу? До насиченого краєвиду? Можу собі уявити, що душа потребує заспокоєння. Що пустка пустелі — як безмір вод, з яких ми колись вийшли на берег. Безповоротно.

Кількома днями раніше ми ще ночували у степу. Якихось сто кілометрів на південний захід від Улан-Батора. Над озером паслися стада корів, табуни коней. Було сухо, але трави ще вистачало. У тварин були лискучі, заокруглені боки. Ми напнули намет і пішли догори, до скель, щоб подивитися, як заходить сонце. Як заштриховується безкінечний пейзаж. Фіолетово, червоно, майже чорно. Ми хотіли подивитися на зелень перед тим, як почнеться пустеля. На півдорозі ми знайшли два надгробки, два камені. На одному викарбуване сонце. 1927–2008, 1987–2010 — такі були дати. У справжньому степу, на половині схилу. Поряд у піску лежали два старі людські черепи. Вони, напевно, з якихось давніших поховань, коли ще не ставили надгробків з датами. Просто виносили тіло і полишали його небу, птахам, звірині. Тепер вони лежали висохлі, мінеральні і білі, як каміння. Очищені від життя, до якого ми призвичаєні. Від тепла, яке потім перетворюється на розкладання. І залишається лиш гладкий холод без запаху, який триватиме майже так само довго, як вічність. Принаймні ця, геологічна. Далеко внизу паслися стада. Ніби хтось кинув жменю дрібних камінців. Рушили і завмерли: білі, коричневі і чорні на зеленій площині, що тягнеться до самого обрію.

Це умирання, розкладання під небом не давало мені спокою. Колись я бачив фотографії з похорону в Непалі. Монахи у червоних шатах четвертували тіло. Ножами оббирали з нього м’ясо. На руках мали латексні рукавички. Жбурляли червоні обрізки у повітря. Грифи хапали їх в польоті. Першої миті я подумав про варварство. У монахів були спокійні, зосереджені лиця. Вони допомагали світові повернутися до найдавнішого русла. Немов людське життя і людська смерть ненадовго похитнули його лад, і потрібне було хірургічне втручання, щоб повернути гармонію. Бо нам не вдається померти самостійно — ми потребуємо допомоги.

Костянтин Ренгартен, той, що наприкінці XIX століття вирушив пішки з Риги до Китаю, теж мандрував через Монголію. У Гобі він зустрівся із похоронною процесією. Жінки, чоловіки і пси відпроваджували тіло монголки «у розквіті віку». Вони поклали загорнуте тіло на землю і відійшли, наказуючи Ренгартену, щоб він вчинив так само. Однак він не послухав і залишився, сподіваючись, що йому вдасться поховати останки. Але пси його випередили. Він стріляв у них з фузії, поки не закінчилися набої, а потім втік у глибини простору і піску. «Коли пізніше у темній ночі я не міг знайти в пустелі юрту, цей жахливий образ завжди ставав перед моїми очима». Що такого побачив європеєць і, безсумнівно, християнин? Те, що не земля, а пси поглинають тіло? Чи земля старша за псів і її право на труп, на участь в обряді є більшим? Чи хробаки, бактерії і повільне гниття — це більш одуховлено? Ніж пси, які ґвалтовно потамовують голод? Може, він бачив своє тіло, розірване на шматки? Розірване власним псом, з яким він мандрував?

Куди ідемо після смерті? На що чекаємо? У цих гробівцях з граніту і мармуру, мов палаци. У мавзолеях. У наповнених розкішшю домах смерті. Поховані у криптах під різьбленою плитою і за кованими дверима. На цвинтарях, що схожі на тихі міста. Ніби не віримо, що прийде Господь, тому самі мусимо про все подбати. Переховуватися невідомо доки. У домах з мармуру, у темних помешканнях з бетону. Бо не маємо псів або грифів. І не віримо, що Господь наново виліпить нас із пороху, пилу і диму. Що віднайде нас у псячому подихові. Не віримо.

Їдеш щораз далі на південь, і зелень повільно зникає. Жовтіє і набуває піщаної барви. Ми спали десь за Гучін-Усом, вже недалеко Богда. Перша ночівля в пустелі з піском до горизонту. Світив золотий місяць. Я назбирав кізяків і палив вогонь. Біля місяця з’явилося кілька зірок. Більше не було нічого. Силует голих гір, червоний вогонь і небо. Задля цього я сюди приїхав. Щоби між моїм тілом і всім іншим не було майже нічого. Навіть пам’ять мала менше роботи, адже я не знав жодної історії з цих країв. Не мав тут про що думати. Тобто думав про себе. Розмірковував, де легше вмирати: чи тут, чи в себе.

Я для того сюди приїжджав, аби ніщо не заслоняло виду на прийдешнє. Бархан за