Крістіна Бейкер Клайн - Сирітський потяг

Я вже багато років не бувала ні на якій службі, тож яка різниця?

— Так, звісно.

— І ти маєш знати, що ми тебе відправимо до школи тут, у місті, недалеко від нашого дому, тож ти більше не ходитимеш на заняття до міс Ларсен.

Міс Ларсен квапиться:

— Я вважаю, що Дороті й так ось-ось переросла б нашу школу, вона така розумна дівчинка.

— І після занять, — продовжує містер Нілсен, — ми очікуватимемо від тебе допомоги в магазині. Звісно, ми платитимемо тобі погодинно. Ти ж знаєш про магазин, Дороті, так?

— Це щось на кшталт універмагу для всіх і для кожного, — додає місіс Нілсен.

Я киваю, киваю й киваю. Поки що нічого з того, що вони сказали, не викликає в мене тривоги. Але я й не відчуваю з ними іскри зв’язку. Здається, їм не надто кортить щось дізнатися про мене, але, знову ж таки, мало кому кортить. Відчуваю, що моє сирітство та обставини, що привели мене до них, мало для них важать проти прогалини в їхньому житті, яку я могла б заповнити.

Наступного дня, о дев’ятій ранку, містер Нілсен зупиняє свій біло-синій «студебекер» зі срібною облямівкою й стукає у вхідні двері. Місіс Мерфі була така щедра, що тепер у мене дві валізи й наплічник, повні одягу, книжок і взуття. Коли я закриваю свої валізи, міс Ларсен заходить до мене в кімнату й дає мені в руки «Енн із Зелених Дахів».

— Це моя власна книжка, не шкільна, і я хочу, щоб ти її мала, — говорить вона, обіймаючи мене на прощання.

Тоді вчетверте, відколи ступила на землю Міннесоти понад рік тому, все, що я маю, завантажують в авто, і я вирушаю до нового місця.

Геммінгфорд, штат Міннесота, 1930–1931 роки

Оселя Нілсенів — двоповерхова колоніальна будівля, пофарбована в жовтий, із чорними віконницями й довгою асфальтовою доріжкою, що веде до вхідних дверей. Вона стоїть на тихій вуличці за кілька кварталів від центру міста. Всередині вона спланована так, що кімнати утворюють коло: сонячна вітальня праворуч веде до кухні позаду, з’єднаної з їдальнею, а звідти можна зайти у фойє.

Нагорі в мене власна велика кімната, з рожевими стінами, вікном, що виходить на вулицю, й навіть із власною ванною з великою порцеляновою раковиною, рожевими кахлями та яскравою білою завіскою з рожевим візерунком.

Містер та місіс Нілсен звикли до речей, про які я й мріяти не наважувалася. У кожній кімнаті є вентиляційне вікно з сіточкою. Навіть коли нікого немає вдома, працює нагрівач води, щоб їм не доводилося чекати, коли вона нагріється. Жінка на ім’я Бесс наводить лад у будинку й пере раз на тиждень. У холодильнику повно молока, яєць, сиру й соку, місіс Нілсен помічає, що мені смакує, й купує такого більше — наприклад, вівсянки на сніданок та фруктів, навіть екзотичних, як-от помаранчі та банани. Я знаходжу аспірин та магазинну зубну пасту в шафочці для ліків і чисті рушники в комоді в коридорі. Кожні два роки, каже мені містер Нілсен, він міняє авто на новішу модель.

Щонеділі зранку ми ходимо до церкви. Лютеранська церква відрізняється від тих храмів, у яких мені доводилося бувати: проста біла будівля зі шпилем, готично закругленими вікнами, дубовими лавами та скромним вівтарем. Тутешні ритуали мені здаються заспокійливими — перевірені часом псалми, проповіді тихого, вузькоплечого священника, який підкреслює важливість добропристойності й хороших манер. Містер Нілсен та інші прихожани нарікають на органіста, який то грає так швидко, що ми ковтаємо слова, то так повільно, що куплет звучить як панахида, і, здається, не може забрати ногу з педалі. Але ніхто по-справжньому не протестує — люди просто підводять брови, дивлячись одне на одного посеред пісні, й знизують плечима.

Мені подобається думка, що кожен докладає всіх зусиль й нам усім просто варто бути добрими одне до одного. Мені подобається зустріч за кавою з мигдальним тортом і печивом «снікердудл» у ризниці. І мені подобається, що мене асоціюють з Нілсенами, яких, здається, вважають хорошими, порядними людьми. Уперше в житті сяйво схвалення з боку інших людей поширюється та охоплює й мене.

Життя з Нілсенами спокійне й впорядковане. Шість днів на тиждень, щоранку о п’ятій тридцять місіс Нілсен готує сніданок для свого чоловіка, зазвичай яєчню та тост, і він іде з дому, щоб відчинити магазин для фермерів о шостій. Я збираюся і виходжу о сьомій сорок п’ять, щоб за десять хвилин дійти до школи — цегляної будівлі на шістдесятьох дітей, поділених на класи.

У мій перший день в новій школі вчителька п’ятого класу, міс Бучковскі, просить нас дванадцятьох у її класі представитися й назвати одне чи два своїх хобі.

Я не знаю, що таке «хобі». Але хлопець попереду мене каже «грати в стікбол», а дівчинка перед ним — «збирати марки», тож, коли настає моя черга, я кажу «шиття».

— Як чудово, Дороті! — відповідає міс Бучковскі. — І що тобі подобається шити?

— Переважно одяг, — кажу я класові.

Міс Бучковскі підбадьорливо всміхається.

— Для ляльок?

— Ні, для жінок.

— Що ж, хіба це не прекрасно! — мовить вона надто веселим голосом, і так мені стає ясно, що більшість десятирічних дівчаток, напевно, не шиють одяг для жінок.

Отож я починаю пристосовуватися. Діти знають, що я нетутешня, але з плином часу та завдяки старанним зусиллям я втрачаю останні залишки акценту. Я помічаю, що носять дівчатка мого віку, їхні зачіски та теми розмов і дуже стараюся позбутися своєї чужорідності, знайти друзів, не вирізнятися.

Після занять, о третій годині, я відразу йду до магазину. Універмаг Нілсенів — велике приміщення, поділене на ряди полицями, з аптекою вглибині, прилавком із цукерками біля входу, одягом, книжками й журналами, шампунями, молоком та іншими продуктами. Моя робота полягає в тому, щоб наповнювати полиці й допомагати з веденням обліку. Коли багато людей, я стаю за касу.

Зі свого місця за прилавком я бачу жагу на лицях деяких дітей — тих, що схвильовано заходять у крамницю й вештаються біля прилавка з цукерками, оглядаючи тверді смугасті льодяники з помітним голодом, який я надто добре пам’ятаю. Я питаю містера Нілсена, чи можу витрачати свої зароблені гроші, щоб давати дітям час від часу цукерку за цент, й він сміється. «На твій розсуд, Дороті. Я не братиму гроші з твоєї платні».

Місіс Нілсен іде з крамниці о п’ятій, щоб почати готувати вечерю; іноді я йду додому з нею, іноді залишаюся й допомагаю містерові Нілсену все впорядкувати перед зачиненням. Він завжди йде о шостій. Під час вечері ми говоримо про погоду, мої домашні завдання та