Грегорі Девід Робертс - Шантарам

— У якому б він не був стані, я твій боржник,— повторив я.

— Та облиш! — засміявся Абдулла.

Сміх його був природний — він сміявся від щирого серця. Очі його були тієї барви, якої набуває морський пісок на долоні за декілька хвилин до того, як сонце сяде за обрій.

— Байдуже, я хочу, щоб ти знав, що я тобі вдячний.

— О’кей,— відповів він, ляснувши мене по плечу.

Я повернувся до Карли і Прабакера. Коли ми виходили, Абдулли вже не було видно. Вулиця була порожня; за декілька хвилин ми зловили таксі.

— Нам так пощастило! — вигукнув Прабакер, обертаючись до нас.— Я вже думав, що цей драб порубає нас на дрібні шматочки. Деяким людям не можна палити чарас, еге ж? Деякі люди стають дуже сердитими, коли їхні мізки розслаблюються.

Біля «Леопольда» я вийшов з Карлою, попросивши Прабакера зачекати.

— Ти не зайдеш? — запитала вона.

— Ні,— відповів я, шкодуючи, що не виглядаю тим суворим героєм, яким уявлявся собі в тій сцені.— Я зараз візьму свої речі в «Індійському готелі» і переїду в нетрища. І знаєш, я не з’являтимуся; в «Леопольді» найближчим часом... та і в інших місцях теж. Мені треба... ну, загалом, стати на ноги. Розумієш, треба міцно стояти на ногах. А потім... ох, про що я говорив?

— Про свої ноги.

— Авжеж,— засміявсь я.— Треба робити якісь кроки, з чогось почати.

— Тобто це щось подібне до прощання?

— Та ні... тобто, так.

— І при цьому ти щойно повернувся з села.

— Так,— знову засміявсь я.— 3 села прямісінько в нетрища.

— Головне при цьому — встояти.

— На ногах. Так. Я розумію.

— Послухай, якщо це через гроші...

— Ні,— випалив я.— Ні, я хочу цього. Тут не тільки гроші. Справа в тому, що...

Секунди три я вагався, чи не поділитися з нею своєю візовою проблемою. Її подруга Летті знала когось у відділі реєстрації іноземців. Вона допомогла з візою Мауриціо і, напевно, могла допомогти мені. Але я нічого не сказав їй і просто всміхнувся. Якби я розповів їй про візу, це викликало б запитання, на які я не міг відповісти. Я був закоханий в Карлу, та не певен був, чи можу їй повністю довіряти. Коли живеш поза законом, то довіряєш не всім, кого любиш.

— Річ у тому... ну, мені здається, це буде цікаво. Справжня пригода.

— О’кей,— кивнула вона.— О’кей. Ти знаєш, де я живу. Заходь, як буде нагода.

— Ну, звісно,— сказав я, і ми всміхнулися, знаючи, що я не зайду.— Звісно. А ти знаєш, де я житиму разом з Прабакером. То теж заходь.

Вона узяла мене за руку і, нахилившись, поцілувала в щоку. Потім обернулася, щоб піти, але я затримав її руку в своїй.

— Ти не даси мені на прощання поради? — запитав я, намагаючись усміхнутися.

— Ні,— відповіла вона.— Я дала б тобі пораду тільки в тому разі, якщо б мені було байдуже, що з тобою станеться.

І вона пішла. Я дивився, як вона увійшла під арку і розчинилася в яскравій, безтурботній і ненадійній атмосфері «Леопольда». Я знав, що двері в її світ для мене зачинилися — принаймні, на якийсь час. Поки я житиму в нетрищах, це маленьке царство світла буде недоступне для мене. Нетрища заховають і поглинуть мене, я зникну в них без сліду.

Я сів у таксі і подивився на Прабакера.

— Тгик гайн. Чало! — сказав я.— Ну, от і все. Поїхали.

За сорок хвилин ми зупинилися на Кафф-Парейд поряд з Центром світової торгівлі. Ото був контраст! О праву руч височіла сучасна споруда з усіма зручностями. Три долішні поверхи були відведені під крамниці — там були шовки, самоцвіти, килими і ремісничі вироби. А ліворуч на ділянці в десять акрів у сімох тисячах убогих халуп тулилися двадцять п’ять тисяч найбідніших бомбейців. Праворуч сяяли неонові реклами і підсвічені фонтани, ліворуч не було електрики, водогону, нормальних туалетів, а головне — певності, що весь цей мурашник не змете міська влада.

Я відвернувся од лискучих лімузинів, припаркованих біля торгового центру, і попрямував у нетрища. Неподалік входу стояла відкрита вбиральня, замаскована високою травою і очеретяними ряднами. Був страшенний сморід; мені здавалося, що він грубим шаром обліпив усю мою шкіру. Задихаючись, я погамував нудоту і поглянув на Прабакера. Обличчя його спохмурніло, на ньому вперше промайнув цинічний вираз.

— Бачиш, Ліне,— сказав він, і усмішка його, замість розпливтися по всьому обличчю, перехнябилася набік,— бачиш, як живуть люди?

Потому як ми підійшли до перших будиночків, я відчув пориви вітру, який долітав з протилежного боку селища, що виходило широкою дугою до моря. Вітер не розгонив спеку і духоту, проте сморід послабшав. Тут переважали запахи кухні, спецій, пахощів. На близькій відстані хатини були жалюгідним видовищем: споруди зі шматків пластмаси й картону чи очеретяних ряден, напнутих на тонкі бамбукові тички. За долівку в хатинах правила земля. Подекуди, правда, виднілися бетонні майданчики й острівці кам’яного муровання — залишки будинків, що колись стояли на цьому місці.

Поки ми йшли вузьким пластиково-ганчірковим провулком, нетрищами розлетілася звістка, що прибув чужинець. Збіглася ціла ватага дітей, вони оточили нас, але впритул не наближалися. Очі їхні були круглі від цікавості й збудження.

З усіх будиночків висипали їхні мешканці. Всі вони так стурбовано дивилися на мене, що мені здавалося, хочуть спопелити мене, своїми поглядами. Зрозуміло, це було не так. Я не розумів тоді, що це просто подив. Вони не могли збагнути, що за демони переслідують мене, чому я так боюся того місця, яке було для них притулком, порятунком від незрівнянно гіршої долі, ніж життя у нетрищах.

— Оце буде тепер твій дім, Ліне,— голосно сказав Прабакер, намагаючись перекричати дитячий галас і зупиняючись перед однією з хатин.— Заходь, познайомся.

Халупа була такою ж, як і все, що оточувало її. За дах правив лист чорної пластмаси, а за сволоки — бамбукові тички, зв’язані мотузком з кокосового волокна, поміж якими напнули очеретяні верети. Земляна долівка була втрамбована ногами попередніх мешканців. Тонкі фанерні двері висіли на мотузяних петлях. Стеля була така низька, що мені доводилося нагинатися. У кімнаті можна було; зробити чотири кроки завдовжки і два завширшки — зовсім як в тюремній камері.

У одному кутку я поставив гітару, в другому — портативну аптечку. У мене була