Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

полетять і випаде сніг, — порадив капітан Мелані. — Тоді він забуде про південь і матиме спокій до весни.

Отож Півник Робін жив, наче в’язень. Він став неспокійний — безцільно пурхав кімнатами, а чи сідав на підвіконня, журливо споглядаючи одноплемінників, які по той бік шибки готувалися відповісти на загадковий поклик природи. У нього зник апетит і не могли його спокусити ні черв’яки, ні найсмачніші горішки Сьюзен. Діти розповідали йому про небезпеки, яких він міг зазнати в мандрівці — холод, голод, котів, бурі, самотність і непроглядні ночі — та марно. Півник Робін чув могутній поклик і всім єством прагнув озватися на нього.

Сьюзен поступилася остання. Кілька днів вона ходила понура, та врешті-решт проказала:

— Відпустіть його. Це неприродно — тримати птаха в неволі.

Півника Робіна відпустили наприкінці жовтня, опісля місячного полону. Діти зі слізьми поцілували його на прощання. Він радісно полетів геть, та вже наступного ранку повернувся на підвіконня Сьюзен по хлібні окрушини, а потім розгорнув крила для довгого перельоту.

— Мила, він повернеться до нас весною, — мовила Енн згорьованій Ріллі, та дівчинка лиш невтішно ридала.

— Тше ще так нешкоро, — схлипнула вона.

Енн усміхнулася й зітхнула. Пори року, що здавалися крихітній Ріллі такими довгими, для неї самої почали минати умлівіч. Іще одне літо скінчилося, згаснувши предвічним сяєвом золотих осокорів. Невдовзі — аж надто скоро — інглсайдські діти вже не будуть дітьми. Проте вона все ще могла зустрічати їх удома вечорами… пізнавати з ними радість і диво життя… любити їх, підтримувати й сварити — зовсім трішки. Адже іноді вони були доволі шалапутні, хоч і не заслуговували називатися «зграєю чортенят». Так їх охрестила була пані Девіс, довідавшись, що Берті-Шекспір Дрю дістав невеличкий опік у Долині Райдуг, бавлячись з інглсайдськими друзями в індіанців, спалених на вогнищі. Джем і Волтер не встигли розв’язати його вчасно й собі попеклися, та їх ніхто не жалів.

Аж ось надійшов листопад — понурий місяць туманів і східного вітру. Іноді цілими днями не було нічого, крім холодної мряки, що насувалася з моря та з-поза дюн. Тремкі тополі скинули останнє листя. Сад змертвів — усі барви й неповторні риси десь зникли; хіба пагони заячого холодку спліталися в осяйну золоту тканку. Волтер покинув свій сховок на дереві й готував уроки в кімнаті. І падав дощ… і падав… і падав…

— Коли ж цей світ знову буде сухий? — розпачливо скиглила Ді.

А потім настав тиждень чарівного сяйва золотої осені, і прохолодними вечорами мама розпалювала хмиз у каміні, а Сьюзен пекла картоплю до вечері.

Тими днями життя в Інглсайді точилося довкруж каміна, а найщасливішою була та мить, коли вони всі збиралися після вечері побіля нього. Енн шила й планувала зимовий дитячий гардероб: «У Нен має бути червона сукня, якщо їй так хочеться» — а часом згадувала собі Анну, що з року на рік робила малу верхню одежину отрокові Самуїлу[18]. Матері були незмінні впродовж століть — великий союз сестер, поєднаних любов’ю й служінням, знаних і забутих.

Сьюзен перевіряла їхні завдання з орфографії, а тоді всі розважалися, хто як хотів. Волтер, який жив у казковому світі уяви й фантазій, захоплено писав листи від бурундука з Долини Райдуг до іншого, що мешкав поза стайнею. Сьюзен насмішкувато пирхала, коли він читав їй ті листи вголос, та потай від нього переписувала їх і надсилала Ребецці Дью.

«Про мене, то вельми цікаве читання, панно Дью, дорогенька, хоч, може, і дещо банальне, як на дорослий погляд.

Та коли й так, надіюся, ви зглянетеся на ЗАСЛІПЛЕНУ ЛЮБОВ’Ю СТАРУ ЖІНКУ, що турбує вас ними. У школі його вважають здібним хлопчиною і, хай там що, ці твори — усе ж не поезія. Я можу також додати, що минулого тижня на іспиті з арифметики маленький Джем одержав дев’яносто дев’ять балів, і ніхто не збагне, чому оцінку знизили на бал. Може, мені не слід казати так, панно Дью, дорогенька, та я певна, що на це дитя чекає ВИДАТНА ДОЛЯ. Ми, очевидячки, і не доживемо до цього, але він, можливо, буде прем’єр-міністром Канади».

Миршавко спав у кошику біля каміна, а Китичка, мале кошеня Нен, поважне, мов крихітна дама в чорно-сріблистих шатах, вистрибувала на коліна всім з однаковою приязню.

— Двоє котів, а в коморі повсюди мишачі сліди, — несхвально чмихала Сьюзен.

Діти жваво теревенили про свої невеличкі пригоди, а крізь холодний осінній морок у вітальню линуло квиління далекого океану.

Деколи в Інглсайд заходила панна Корнелія — посидіти, доки її чоловік теревенив про політику в крамниці Картера Флегга. Тоді малі нишпорки нашорошували вуха, бо ж панна Корнелія завжди приносила найсвіжіші новини й знала все прецікаве про кожного з односельців. Кумедно буде наступної неділі дивитися на цих людей у церкві смакуючи подумки почутими секретами про них, таких солідних і добропорядних із вигляду.

— Ох, як то затишно у вас, Енн, рибонько. Нині вечір морозний, і заповідається на сніговій. А лікаря Блайта немає?

— Ні. Я не хотіла, щоб він десь їхав, але зателефонували з Гарбор-Геда, мовляв, пані Шоу благає його прийти, — мовила Енн, доки Сьюзен тихцем прибрала з килима велику риб’ячу кістку опісля Миршавкових забав, молячи небо, щоб панна Корнелія нічого не помітила.

— Вона така хвора, як я, — сердито озвалася Сьюзен. — Проте, кажуть, у неї нова мереживна сорочка, тож, звісно, вона хоче показатися в ній лікареві. Мереживна сорочка, бігме!

— Ту сорочку їй привезла з Бостона донька, Леона. Приїхала в п’ятницю надвечір із чотирма валізами, — підхопила панна Корнелія. — Пригадую, дев’ять років тому вона вирядилася до Штатів зі старим поламаним саквояжем, із якого випадали її речі. Вона тоді була геть засмучена, бо її покинув Філ Тернер. Нікому не звірялася, та це й без того всі знали. Тепер вона повернулася, буцімто щоб доглядати матір. Пильнуйте, Енн, рибонько, — вона захоче пофліртувати з лікарем Блайтом. Але він, мабуть, уваги на те не зверне, хоч він і чоловік. І ви не така, як пані Бронсон із Мобрей-Нерровза. Подейкують, вона страшенно ревнує свого чоловіка до пацієнток.

— І доглядальниць, — відгукнулася Сьюзен.

— Хоч декотрі з тих доглядальниць і справді надто вже гарні, як на свій фах, — мовила панна Корнелія. — Узяти бодай Джейні Артур: зараз вона у відпустці й намагається зробити все, щоб два її женихи не дізнались один про одного.

— Хай яка вона гарна, проте вже ж не юнка, — несхитно сказала Сьюзен, — тому ліпше їй буде обрати когось одного й уговтатися. Знаєте її