В'є Тхань Нгуєн - Симпатик

— Непогано! — він розсміявся і поплескав мене по руці. — Ходімо, покажу тобі храм. Він дуже гарний. Сумно буде, коли хлопці зі спецефектів його підірвуть.

Гаррі найбільше любив храм, але для мене pièce de résistance[56] було кладовище. Того вечора я побачив його вперше і знову повернувся туди через кілька днів, після мандрівки до табору біженців у Батаані, де я набрав сотню в’єтнамців для масовки. Ця подорож виснажила мене, бо стала зустріччю з тисячами моїх обідраних земляків, які втекли з нашої держави. Я і раніше бачив біженців, Коменданте, бо війна позбавила мільйони південців дому, але це людське місиво являло собою новий вид, такий унікальний, що західні медіа дали йому нову назву: народ човнів. Цей епітет міг би стосуватися нещодавно відкритого амазонського племені чи загадкового, винищеного доісторичного населення, від якого лишилися тільки плавучі засоби. Залежно від погляду, цей народ човнів або втік з дому, або ж став сиротами з вини власної країни. У будь-якому разі вони погано виглядали і ще гірше пахнули: волосся жирне, шкіра вкрита струпами, губи потріскалися, різні залози розпухли, і все це разом смерділо, наче рибний траулер під керівництвом сухопутних щурів із розладами травлення. Вони були надто голодні, щоб крутити носом щодо гонорару, який я їм запропонував, — долар на день, і їхній відчай вимірювався тим, що жоден, я повторюю, жоден з них не спробував виторгувати більше. Я не міг уявити собі дня, коли жоден з моїх земляків не торгуватиметься, однак ці люди човнів чітко зрозуміли, що закон попиту і пропозиції не на їхньому боці. Коли я спитав одну з жінок масовки, юриста аристократичної зовнішності, чи справді справи на батьківщині йдуть так погано, як кажуть, це остаточно зіпсувало мені настрій.

— Скажімо так, — мовила вона. — До перемоги комуністів нас мучили, тероризували й принижували чужинці. Тепер нас мучать, тероризують і принижують наші земляки. Гадаю, це покращення.

Слухаючи її, я тремтів. Кілька днів моя совість м’яко муркотіла, і смерть огрядного майора начебто лишилась у дзеркалі заднього огляду темною плямою на асфальті мого минулого, однак тепер вона знову почала гикати. Що відбувається вдома і що я роблю тут? Довелося нагадати собі про слова, якими зі мною попрощалася міз Морі. Коли я сказав їй, що погодився на цю роботу, вона приготувала мені прощальну вечерю, і я мало не почав підозрювати, що, можливо, і справді покохав її, навіть якщо відчував щось і до Лани. Але, немовби передбачаючи таку слабкість з мого боку, міз Морі заздалегідь нагадала мені про те, що ми дотримуємося правил вільної любові.

— Не почувайся зобов’язаним мені, — сказала вона за апельсиновим шербетом. — Можеш робити те, що хочеш.

— Звісно ж, — сказав я з сумом.

Не можна мати все водночас: і вільну любов, і буржуазну, — байдуже, чого мені хочеться. Чи можна? Будь-яке суспільство було повне таких собі білінгвів, які на людях говорили і робили одне, а в приватних обставинах — інше. Однак міз Морі була не з таких, і у темряві її спальні, поки ми обіймались у посмаку нашої вправи з вільного кохання, вона сказала:

— Ти маєш усе, що треба, щоб зробити щось хороше з цим фільмом. Я впевнена, що ти можеш зробити його кращим, ніж це може бути. Можеш допомогти оформити те, як азійці виглядають у кіно. Це не дрібниця.

— Дякую, міз Морі.

— Софія, чорт тебе забирай.

Може, я справді щось зміню? Що б подумали Ман чи міз Морі, дізнавшись, що я, ймовірно, більше ніж колабораціоніст, який допомагає експлуатувати земляків і біженців? Їхні сумні, збентежені обличчя підірвали мою впевненість, нагадавши про ті зв’язки сентиментальності та спочуття, що тримали разом мою жорсткішу, революційну частину. Я навіть захворів на лихоманку ностальгії за батьківщиною, тож, повернувшись до табору, пішов шукати втіхи в селищі, створеному Гаррі. Присипані пилом лани, залатані дахи, земляні підлоги котеджів і прості бамбукові меблі, свинарники, де вже м’яко рохкали в темряві справжні свині, щебет невинних курчат, густе повітря, укуси москітів, плюх ноги, що нічого не підозрювала, в пляцок буйволячого лайна — все це запаморочило мені голову сумом та жагою. Не вистачало лише одного — людей, і найважливіше — моєї матері. Вона померла, коли я був на другому курсі коледжу, коли їй було всього лиш тридцять чотири. Вперше і востаннє батько написав мені листа, короткого і ділового: «Твоя мати відійшла від туберкульозу, бідолашна. Вона похована на цвинтарі, зі справжнім могильним каменем». Справжній могильний камінь! Він додав це, щоб у своєму стилі завважити, що він за нього заплатив, бо в матері не було заощаджень на таке. Я перечитав листа двічі, у занімінні й зневірі, а потім гарячий свинець болю полився у форму мого тіла. Вона хворіла, але не аж так, хіба що приховувала від мене свій справжній стан. Ми так мало бачилися в останні роки, поки я був за сотні миль від неї у сайгонському ліцеї, а тоді — за тисячі миль, за кордоном. Востаннє я бачив її за місяць до свого відльоту до Штатів, коли прощався з нею на чотири роки. Мені не стало б грошей повернутися на свято Тет[57] чи на літо або й зовсім, поки я не закінчу навчання, бо до стипендії входив лише один квиток туди й назад. Мати відважно усміхалася, називала мене своїм petit écolier[58], за тим вкритим шоколадом печивом, яке я так любив у дитинстві і яким батько благословляв мене раз на рік, на Різдво. Її останнім подарунком була коробка цього імпортного печива — цілий скарб для жінки, яка кожного Різдва гризла одне скраєчку, а решту лишала мені, — а ще записник і ручка. Мати була майже неписьменна, читала вголос, писала невпевненим, покрученим почерком. Відколи мені було десять, я писав усе для неї, тож для матері записник та ручка символізували все, чого вона не могла досягнути сама і для чого я, здавалося, народився, завдяки Божій ласці чи випадковій комбінації генів. Я з’їв печиво в літаку і списав записник як щоденник. Тепер не лишилося нічого, крім попелу. Щодо ручки, в ній закінчилося чорнило, і в якусь мить я її загубив.

Я б усе віддав, аби зараз зі мною були ці ні до чого не придатні речі, аби схилитися біля материної могили, притиснути чоло до її грубої поверхні. Не могили в селищі, де вона померла, а тут, у Лусоні, на кладовищі, зведеному