Svitlana Anosova - Королівство Крижаного Полум'я Частина 2 – Туманні Острови , Svitlana Anosova

Глава 46: Згадати те, чого не знала

Ніч огорнула північний замок прохолодним сяйвом, і розсип сніжинок м’яко вкривав споруди, де зовсім недавно лунали бойові крики та гуркіт битви. Камінні вежі, обпалені полум’ям, тепер сяяли під місячним блиском — ніби самі зірки спустилися на землю, даруючи цій змореній землі короткий перепочинок. 

Попри те, що король Ервін досі перебував на нараді з воєначальниками, Августа, стомлена нескінченними тривогами, уже повернулася до своїх покоїв. Ніжний відблиск ліхтарів, що коливався за вікном, пролягав на холодну мармурову підлогу. Королева, не маючи сил ні розбирати багаж, принесений із Туманних Островів, ні міркувати над новою небезпекою, поволі звільнилася від сукні та сховала знервоване тіло під теплим покривалом. 

Здавалося, сама тиша замку дихала разом із нею, ніби виснажений організм шукав у цій тиші бодай миттєву розраду. Та навіть уві сні вона не могла розслабитися повністю: внутрішній неспокій не відпускав. Обличчя, ледь торкнувшись подушки, лишалося стривоженим, а напружені брови свідчили про невидиму боротьбу, котру вона вела у потойбічній реальності. За вікном блякле сяйво місяця ковзало внутрішніми стінами, нагадуючи про світ, що спав не надто міцним сном. 

У раптовому проваллі між сном і свідомістю час, здавалося, зупинився. Із далекого коридору почулися легкі кроки варти, що змінювала варту, проте вони відбивалися десь у мареві напівзабутих звуків. Зимовий вітер, шукаючи шпарини, вривався до кімнати холодним подихом, приносячи льодяну свіжість нічного повітря. Однак тепле покривало оберігало Августу від пронизливого холоду, замітаючи її свідомість білосніжною ковдрою спокою. 

Однак у глибинах підсвідомості спокій був лише примарним. Щось уже кликало її звідти, ніби ледь чутний голос луною проникав у найпотаємніші куточки душі. Він був тихий, магнетичний, водночас заспокійливий і тривожний — нагадував давнє шурхотіння хвиль об берег, яке чуєш, коли заплющуєш очі. 

Несподівано її свідомість глибоко пірнула у сон. Тепер вона стояла босоніж на незнайомому березі. Перед нею розкинувся неозорий океан із темною, майже чорнильною гладдю, у якій відбивалося сріблясте світло зір. Кожна хвиля тихо накочувалася на берег, відсвічуючи крихітними іскрами, ніби у воді танцювали зоряні відблиски. 

Августа відчула легкий, ніби крижаний подих, що огортав їй щиколотки. Проте від того подиху не йшло люте студіння, а швидше делікатний, насичений магією поклик. Здавалося, що у самому холоді криється живий теплий імпульс, який кличе її ближче до води. 

"Звідки це відчуття?" — промайнула думка. Серце почало битися частіше, наче перед зустріччю з чимось величним і невідомим. 

Пасмо волосся торкнулося її ключиці, коли вона обережно вдивлялася в далечінь. На ній була легка біла сукня, що ледь торкалася її колін, а тканина сяяла у світлі, ніби виткана з самого зоряного пилу. Це світло дарувало відчуття легкості й спокою, хоча десь у глибині вона відчувала: стоїть на межі двох світів — того, що знає, і того, що тільки має згадати. 

Її босі ноги відчули, як прохолодні піщинки піддаються під вагою, залишаючи відбитки, що миттю зникають, злизані прибійною хвилею. Вона зробила кілька кроків уперед, поступово забуваючи про напругу, яку пережила в реальному світі замку. Натомість тут, у царині сну, панувало щось значно серйозніше й водночас спокійніше — мовби сама природа передбачала прийдешнє відкриття. 

Все довкола забарвлювалося безмежною тишею, переплетеною із шепотом зір. При кожному її кроці поверхня океану м’яко хвилювалася, ніби відгукуючись на присутність королеви. Августа на мить спинилася, роздивляючись власне відображення у темних хвилях: обличчя, яке виглядало зовсім юним і водночас відзначеним гірким досвідом останніх битв. 

Зненацька вона відчула слабку вібрацію під ногами, ніби десь у глибинах води зароджувалася загадкова сила. Очі Августи розширилися: їй здалося, що вдалині з-під океанського дна виринає світло. Срібляста пляма нестримно росла, прориваючись крізь густу темінь. 

— Хто там? — видихнула Августа, дивуючись сама собі, що її голос тут здавався ледь гучнішим від шелесту хвиль. 

Світло ширилося, розсіювало чорнильну воду, аж поки вона не побачила, що у цьому сяйві криються силуети. Туманні й нечіткі, вони спочатку нагадували поміжні форми: жіночі постаті із довгим волоссям, чиї фігури коливалися, мовби виліплені з морської піни. Августа відчула, як з’являється дивне знайомство з ними. Можливо, це ті самі духи, яких вона бачила серед туманів в іншому сні. А може, це лише відлуння її пам’яті про Туманні Острови? 

— Ідіть далі… — прошелестіло у повітрі. Не це почулося чи їй наснилося? 

Десь у глибині ці постаті злилися, перетворившись на одну, чіткішу: жінку з величними, хоча й примарними рисами обличчя. Очі цієї жінки вабили таємничим сяйвом, щось більше, ніж людське. В ній одночасно читалися риси води, снігу, зоряного небосхилу — немов перед Августою постав вихор усіх природних сил. Вона не була схожою на предків із книг, радше на живу легенду, що колись ковтала світи й творила нові. 

— Ти тут не випадково… — зарипіло в повітрі, ніби голос, що народжувався одночасно на поверхні води й у самій голові Августи. 

Серце королеви скажено калатало, та вона не рушала з місця. Їй здавалося, що ця загадкова жінка (або істота) кличе її вглиб. І насмілившись, Августа ступила до самого краю піщаного берега, відчуваючи, як прохолода води огортає їй гомілки. Хвиля лоскотала, але не викликала страху, більше — зацікавленість. 

Раптом вода проковтнула її щиколотки, а потім почала підніматися дедалі вище. Але це не було прикро чи небезпечно — радше милосердне прийняття. Чим більше вона заглиблювалася, тим ясніше усвідомлювала, що це дивовижне середовище ніби живе і має свій розум. Воно хотіло показати їй щось, чого вона сама не в змозі збагнути у звичайному світі. 

Коли прохолодна вода досягла талії, Августа відчула, що може дихати навіть під поверхнею хвиль, якщо ризикне опуститися далі. І справді, вона повільно зробила крок уперед, зникаючи по груди у водному космосі. Навіть сукня вже не відчувалася мокрою або важкою — вона стала частиною цього танцю зір і хвиль. 

Тоді світло внизу спалахнуло яскравіше, мов поклик: «Занурся, побач і згадай». Августа затамувала подих і подалася вниз, занурюючись у надра морської пітьми. Навколо панувала тиша, крізь яку долинав лише власний пульс. 

У темній глибині озвався голос — чи то самої води, чи то власної підсвідомості: 

— Ти носиш спадок, про який забули. Вдихни наш подих. Дозволь собі віддатися течії сили, що проростає з глибин… 

Її легені не протестували проти води, і Августа несподівано відчула легкість, ніби для неї ніколи не існувало обмеження дихати лише повітрям. Тоді вона побачила крихітні вогники, що кружляли довкола: то були схожі на живі зоряні порошинки, які підсвітили в цій безодні силуети старовинних драконів — тих, про яких ніхто не згадував у її світі: наче ефемерні створіння з епохи до часу льоду й вогню. 

Кожен з них мав невагомі крила, розфарбовані у відтінки нічного неба, в очах мерехтіли зірки. Вони спокійно висіли у воді, ніби чекаючи на її реакцію. З-поміж них виділявся один найбільший, із довгою шиєю та м’якими вигинами тіла. Його луска сяяла від відблисків магічного світла, а коли він обернувся до Августи, їй здалося, що у тих глибоких очах — цілий всесвіт. 

— Ми жили, коли час лише народжувався, — обізвався він подумки, бо жодного звуку у водній тиші не було. — Ми — дракони Ілюзій і Туману, останні спадкоємці забутої клятви. Ти — міст між світами, що пов’язані сном і реальністю. 

Августа відчула трепет, ніби діставала назовні щось важливе, що ледь не згубила. Водночас згадала крижані битви, які вела поруч із Ервіном. Він — король драконів Льоду, але ж існує ще й інша магія, досі приспана або втрачена. І можливо, ця магія вже зародилася в ній та у її майбутній дитині. 

"Чому ви відступили від людського світу?» — спробувала запитати вона подумки, проте відповіддю був лише глухий відгук. Дракони лишалися мовчазними, ніби тепер саме їй слід збагнути сенс." 

І тут, у глибині, позаду драконів, вона побачила постать — жіночу фігуру, радше схожу на силует із хмарин. Риси обличчя чітко не проявлялися, але від неї віяло теплом і стародавньою силою. 

— Августо, — озвався той напівпрозорий силует, — глибший сон ще не закінчений. Ти відшукаєш відповідь, коли повернешся до реальності зі знанням про свій рід. Не лякайся темряви, вона — лише шалька терезів, на яких зважується твоє серце. 

Простір навколо затремтів, ніби на небо раптом налягла страшна буря. Світило почало зменшуватися, а дракони, розчинившись у потоці світла, перетворилися на тисячі іскор, що вкрили водну товщу, мов зоряний пил. Августа відчула, як щось стискає їй груди, змушуючи подумки озватися: "Почекайте! Я ще не все…" 

Але сон уже танув, змита хвиля повертала її на поверхню реального простору, тягнучи за собою видіння. Глухі уявні голоси припинилися, лишивши в душі неспокій і водночас дивне просвітлення, мов розгадку прочитаного наполовину ребуса. 

Августа різко відкрила очі, відчуваючи шалену дрож у грудях. Замість прохолоди безодні поруч із нею було тепле ложе, а попід дверима здіймався якийсь легкий шум. Можливо, це варта переставляла щось або слуга розкладав дрова у каміні. 

Коли Августа розплющила очі, її тіло ще здригалося від залишків внутрішнього хвилювання, але свідомість тримала лише примарні уривки сну. Вона відчула, що було щось важливе в тих видіннях – якась прихована істина чи поклик, – проте згадати деталі не могла. Слизькі образи вислизали з пам’яті, ніби вода, що тече поміж пальців. 

Серце все ще калатало, а ледь чутне світло світанку осяювало покої, змушуючи тіні відступати по кутках. Вона зітхнула, охоплена дивною сумішшю тривоги й недомовленої надії. 

Августа лягла знову, бажаючи вловити хоч відгомін своїх нічних розмов із загадковою водною безоднею, та раптом у коридорі почувся приглушений шум, і за мить двері відчинились. У кімнату увійшов Ервін – стурбований, але й сповнений рішучості. 

Він швидко наблизився до ліжка, його погляд ковзнув по схвильованому обличчю дружини.
— Знову снилося? — неголосно запитав він, торкнувшись її плеча. 

Августа хотіла відповісти щось певне, але головою прокотився лише порожній відгомін.
— Так, але… я нічого не пам’ятаю. Лише… відчуваю, що це було важливо. — У її голосі проковзнув відчай, бо вона знала, наскільки небезпечними й водночас ключовими могли бути ці сни. 

Ервін, зітхнувши, сів на край ліжка. Його брови зіщулилися у тривозі:
— Я не бажаю тобі нового неспокою. Наступає період, коли надворі й без того загострюються небезпеки. До того ж, — він ковзнув долонею по її руці, — нам не потрібні нічні кошмари, що руйнують твої сили. 

Король якийсь час мовчав, замислено міркуючи. Августа вперше за довгий час побачила у ньому не лише короля, а й вірного чоловіка, готового захистити її навіть від власних прихованих жахів.
— Завтра, — рішуче озвався Ервін, зустрічаючись із нею поглядом, — я дам наказ магам: хай виготовлять для тебе амулет, який зможе оберігати твій розум від цих снів. Якщо вже нам судилося стати батьками двійнят-драконів, то я волію, щоб твій спокій ніхто не порушував. 

Августа несміливо посміхнулася, відчуваючи, як усередині неї знову прокидається почуття безпеки.
— Дякую, Ервіне. Але чи не стане це… втручанням у поклик, який, можливо, нам потрібний? 

Король знизав плечима, та в погляді його промайнула турбота:
— Ми не будемо глушити твої здібності чи зв’язок із магією. Я лишень хочу, щоб ти не страждала від темряви, яка, схоже, намагається знайти шпарини у твоїх мріях. Амулет має бути як фільтр, а не бар’єр. Якщо ж цей поклик справді важливий — знайде інший, безпечніший шлях до твоєї свідомості. 

Вона кивнула, приймаючи його рішення. За вікном насувався світанок, що розганяв останні примари ночі, залишаючи по собі хіба що тонкий шар снігу на бруківці. Ервін обережно піднявся, провівши рукою по її волоссю: 

— Відпочинь ще трохи. Світанок принесе новий день, і, хоч він, напевно, буде сповнений клопотів, я постараюсь, щоб ти мала змогу хоча б трохи розслабитись. 

Августа закрила очі, відпускаючи незбагненні хвилювання. Серце заспокоювалося поволі, а в глибині душі бриніла тихесенька радість, що поруч із нею — рідна людина, готова захистити навіть від власних сновидінь. І поки замок доживав останні хвилини нічного спокою, вона відчула, що більша частина тривоги відступає, даючи місце крихітному промінцю радості. 

Чи стане цей сон одного разу ясною відповіддю — невідомо. Але хоча б цієї миті королева могла дозволити собі ще трошки перепочити під небесами, сповненими передчуттям великих змін. 

Коли над замком витав передранковий серпанок, холодні зірки вперто світили крізь завивання північного вітру. Там, де ще вечірньої пори сипалися іскри від мечів, тепер диміли рештки зруйнованих стін, засипаних тонким шаром снігу. Здавалося, що глухий шепіт битви досі відлунює в кам’яних коридорах, нагадуючи про відчайдушний спротив і несподівану перемогу. 

На одному з балконів Ервін, король-дракон, стояв мовчки, стискаючи перила до посиніння пальців. У його погляді можна було прочитати не лише втому від нічної січі, а й свіжі спогади про крижане полум’я, яким він уже вкотре захистив цей край. Десь далеко за його спиною у вежах згасали смолоскипи, і холодний вітер на мить намагався зазирнути в його душу. 

У глибині замку Августа спала уривчастим сном, оповита теплом пледа й магією, яку вона успадкувала від Туманних Островів. Її неспокій міцно тримався нічними кошмарами, та зараз вона враз затихла, немов відчуваючи, що стала на крок ближчою до істини. Її сни — можливо, страшна пророцька сила чи поклик невідомих глибин — ще чекають на розгадку. 

Посеред зануреного в напівтьму внутрішнього двору важко дихали зморені солдати й маги. Крига та полум’я, що ще кілька годин тому люто боролись одне з одним, тепер відступили. Та на їхньому місці зачаїлась тиша, переплетена з передчуттям. Ті, хто бачив, як Ервін у подобі льодяного дракона знищував ворогів, або ж як Августа вивільняла силу, успадковану від таємних земель, ще не до кінця усвідомили масштаби змін. 

Ельсар, маг, що пройшов пустелі та знайшов п’ять слів божественної мови, спостерігав за коливанням енергій, що застигли на попелищах. У рукаві плаща він стискав уламки кристалів — жодного разу ще не розкривши їхню повну силу перед королем. Та тепер, коли замок вистояв цю атаку, у нього з’явилося ще більше запитань: хто звільнив чудовиськ? Чому вони напали саме тепер? І що за поклик досі лунав у його вухах, говорячи про майбутнє двох душ? 

Так закінчився день, що мав стати новим випробуванням для долі королівства, але обернувся на лише один із розділів невідомого сценарію. Кожен із героїв виніс із битви свій тягар. Ервін довів, що рід Де Освільд ніколи не був порожньою легендою. Августа пробудила в собі магію, яка відчиняє двері до минулого та майбутнього. А Ельсар зіткнувся з правдою, котру не можна розповісти передчасно. 

І все ж, це був лише кінець іншого початку. Таємниці Туманних Островів, льодові й вогняні роди драконів, нескінченні магічні нитки, що пов’язують царини смертних і богів,— усе це ще тільки набирає сили. У нічному небі тьмяно виблискувала місяць, немов передчуваючи, як скоро зійде нова буря. І чи стане вона благословенням у народженні двійнят-драконів, чи навпаки — потужною хвилею руйнації? 

Так завершувалася друга книга їхніх пригод — гірка, й велична водночас. Королівство вистояло під натиском виходців із підземелля, а король-дракон Ервін показав свою кригу, що палала дужче за будь-який вогонь. Його постать, овіяна памороззю та силою тисячолітніх легенд, стала непохитним щитом між темрявою й тими, хто покладав на нього надії. 

І хоча буря вщухла, вдалині вже зароджувалися нові грози, і ледь чутним голосом вітер сповіщав: найгучніші битви цього дракона ще попереду.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍