Олена Гриб - Право на шанс, Олена Гриб

9.2

 

***

Уві сні я знову стрімголов мчала вузькими вуличками Тавенни. Чи переслідували мене? Цілком можливо, хоч я не чула кроків за спиною. Навпаки, нечасті перехожі сахалися геть, звільняючи дорогу, і навіть дворняги скавчали й ховалися в підворіття.

– Там річка! – надривався голос у моїй голові.

Але мене це не хвилювало.

Коли попереду заблищали швидкі води Осинки, я не зупинилася.

– Безмозка макако, уб’єшся! – із сумішшю жаху і благовоління прокричав невидимий супутник.

Я пришвидшилася.

Річка, що перетинала Тавенну, ніколи не була гостинною. Значна частина міських легенд стосувалася її темних глибин, і жодна з тих історій не закінчувалася добре. Здавалося, круті береги Осинки вподобала сама смерть. Річка притягувала самогубців, приваблювала людей напідпитку, заманювала дітей, що вислизнули з-під нагляду дорослих. Ідеальне місце останнього спочинку для підкидька.

Ні, я не бажала померти! Понад усе на світі мені хотілося вижити, і в моєму випадку Осинка була найкращим варіантом.

Те, що мене шукатимуть, не викликало сумнівів, але якби пройшла чутка про мою передчасну смерть, служаки напевно рили б землю із меншим завзяттям.

Вулиця вивела на стрімкий берег, порослий молодим верболозом. Я закрутила головою, переконуючись: тут достатньо свідків мого безумства.

Ліворуч виднівся пішохідний міст, на якому, незважаючи на ранню годину, вже походжали ошатні парочки.

«Сьогодні якесь свято?» – промайнула думка, і одразу була відметена геть як незначна.

Праворуч на обпаленій колоді сиділи рибалки з вудками. Побачивши мене, ці чоловіки забули про своє заняття. Їхні вирячені очі ясно давали зрозуміти: сьогодні я точно буду головною темою розмов.

– Он вона! – різонув слух далекий крик.

Можливо, йшлося не про мене, однак я не прислухалась.

Поламані грубими чобітьми рибалок пагони верболозу боляче врізалися в мої босі ступні, що не втратили, як не дивно, чутливості навіть після бігу по гострому камінню провулків.

– Іменем короля! Не дайте їй стрибнути! – почулося набагато ближче.

– Пізно схаменулися! – прохрипіла я, дивуючись, яким дивом палаючі легені досі примудряються дихати.

Рибалки насторожились, але, всупереч побоюванням, і кроку не зробили в мій бік, а кинулися врозтіч. Кілька зачеплених у поспіху вудок булькнули в річку, з перевернутого відра випала жива риба.

Я запізніло збагнула, що уявлення не маю, чи глибоко тут і чи немає прямо під кручею каміння. У баладах, на яких будувався мій план втечі, головна героїня зазвичай просто летіла вниз і непритомніла, щоб через деякий час бути врятованою своїм героєм. Цікаво, хто витягне з річки мене?

Те, що все може закінчитися набагато банальніше і трагічніше, якось не спадало мені на думку.

Стрибок вдався на славу – дівиці на мосту охнули в один голос, а тупіт переслідувачів заглушився добірною лайкою.

– Ти хоч плавати вмієш, тетере? – тоскно запитав невідомий порадник.

– Плавати? Навіщо? – щиро здивувалась я.

Річка сама виносить принцес на берег, хіба ні? Викидає прямо на руки бідних, але добрих серцем дворян, або мандрівних принців, або благородних розбійників – кожен знає, ті тільки й чекають нагоди, щоб повернутися до чесного життя.

«Тупиця», – зараз важко судити, чи зробив цей висновок мій власний розум, чи я почула свого невидимого супутника.

А потім крижані навіть за літнім часом води Осинки зімкнулися над головою, і я відчайдушно заборсалася в посинілому від чорнила потоці, намагаючись ковтнути хоч трохи повітря.

Не пам’ятаю, чи вдалося це зробити, – я занурилась у пітьму в кращих традиціях романтичних історій зі щасливим кінцем і отямилася лише під вечір у якійсь мілкій заплаві, переповненій гнилою травою, слизькими водоростями й огидними пуголовками. Жодного героя поблизу не спостерігалось.

– Оговталася, рибко? Вилазь швидше!

Дивна річ, для мене ніби й не було перерви в кілька довгих годин – я прекрасно пам’ятала, що сталося сьогодні, і розуміла, хто зі мною говорить.

– Навіщо? Тавенна далеко. – Рухатися страшенно не хотілося, нехай болотний сморід і заважав дихати.

– Тавенна навколо, дурненька! Це – занедбаний ставок для качок, і не питай, як мені вдалося заштовхати сюди твою безмозку тушу! Нишпорки тут пробігали, але не дуже придивлялися. Тебе шукають вниз за течією, тому виповзай, умивайся, міняй одяг, і ми підемо в Ліси. Якщо цікаво, мене звуть Ферн. Я демон.

Мені було начхати, хто він. Якими б мотивами не керувався виходець із потойбічного світу, того дня він двічі врятував мене, і це означало набагато більше брехливих клятв високородних шанувальників.

– Якщо тебе лякає моя сутність, зламай перстень власника, і я зникну. Гадаю, що зникну. Він у мішечку.

Я кинула погляд на зап’ястя, обмотане червоними зав’язками. Білосніжна тканина без жодної плями різко виділялася на тлі обліпленого брудом вбрання.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍