Джулія Кемерон - Шлях митця. Духовна дорога до примноження творчості

ставлення свідчить про зародження довіри. Ми починаємо шукати ложку меду у тому, що на перший погляд нам видається бочкою дьогтю. Більшість із нас помічає, що завдяки практиці ведення ранкових сторінок ми стали поблажливіше ставитися до себе. Вже не відчуваючи безвиході, ми перестаємо бути надто суворими і до себе, і до інших. Це співчуття — один із перших плодів синхронізації нашої творчості з її Творцем.

Відчуваючи дедалі більшу любов і довіру до нашого внутрішнього компаса, ми втрачаємо страх перед близькістю, тому що більше не плутаємо близьких нам людей з вищою силою, яку пізнаємо. Простими словами, ми вчимося відмовлятися від ідолопоклонства — обожнювання людей, місць або речей і залежності від них. Натомість ми стаємо залежними від самого джерела, яке задовольняє наші потреби за допомогою людей, місць та речей.

У це твердження багатьом з нас дуже складно повірити. Ми зазвичай думаємо, що для того, щоб щось сталося, ми повинні вийти на вулицю і потрусити декілька дерев. Не заперечуватиму, що це заняття часто виявляється для нас корисним, радше навіть необхідним. Я називаю його робити посильне.

Однак хочу зауважити, що хоч робити посильне і необхідно, проте я лише кілька разів була свідком того, що це приносить безпосередню користь. Радше це виглядає так, наче ми трусимо яблуню, а Всесвіт дарує нам апельсини.

Знову і знову я була свідком того, як митці у процесі відновлення робили посильне — осмислювали свої мрії і зосереджувалися на них, а потім робили кілька кроків у напрямку до здійснення цієї мрії — і Всесвіт миттєво й несподівано відчиняв перед ними нові двері. Одне з головних завдань творчого відновлення — навчитися приймати таку щедрість.

Пастка доброчесності

Митець повинен мати вільний час, час бити байдики. Щоб захистити наше право на такий час, потрібні сміливість, переконливість і завзятість. Наші рідні та друзі можуть з подивом сприйняти нашу потребу усамітнитися як знак відчуження від них. Так і є.

Творчій людині необхідне усамітнення. Без нього митець всередині нас стає дратівливий, сердитий і сам не свій. А якщо можливість усамітнитися довго не з’являється, наш митець замикається в собі, стає похмурим і непривітним. Зрештою, ми перетворюємося в загнаних у кут тварин і починаємо огризатися до рідних та друзів, щоб ті дали нам спокій і перестали вимагати від нас неможливого.

Зазвичай ми дуже пишаємося собою, коли нам вдається втиснути творчу роботу поміж домашніми справами і обов'язками. Як на мене, то ми не заслуговуємо за це «п'ятірки з плюсом».

Тоні Моррісон

Насправді це ми самі вимагаємо неможливого. Ми очікуємо, що наш внутрішній митець продовжуватиме функціонувати попри те, що ми не даємо йому того, що він потребує. Митцю необхідно періодично залишатися наодинці. Йому потрібен час для зцілення. Без такої підзарядки наш митець виснажується. А з часом він не просто стає сам не свій. Ми починаємо погрожувати вбивством. На початкових стадіях ці загрози спрямовані на наших рідних. («Якщо ти ще раз мене переб’єш, я тебе вб’ю...») І горе тому чоловікові, який не зрозуміє цього натяку. Горе нещасній дитині, яка не дає вам побути наодинці. («У мене вже вривається терпець...»)

Згодом, якщо на наші попередження не звертають уваги і ми не збираємося змінювати обставини — шлюб, роботу, дружбу, — які викликають у нас ці попередження і погрози, замість того, щоб хотіти вбити інших, ми починаємо хотіти вбити себе. «Мені тебе прибити хочеться» змінюється на «Хочу застрелитися».

Запитання «А кому воно треба?» поступово витісняє почуття радості та задоволення. Ми можемо і далі виконувати певний набір дій, називаючи це життям. Можемо навіть продовжувати творити, висмоктуючи з себе останні соки і спустошуючи власну душу. Проте життя так і залишатиметься безбарвним, бо ми потрапили у пастку.

Пастку доброчесності.

Існують серйозні переваги у тому, щоб залишатися у глухому куті у своїй творчості і відкладати на потім піклування про власне «Я». Для багатьох творчих людей переконаність у тому, що вони повинні бути доброчесними і повинні зважати на те, що станеться з їхніми друзями, рідними, партнером чи партнеркою, якщо вони наважаться творити, стає вагомим виправданням власної бездіяльності.

З часом напруга зростає. Якщо ви чотири дні не були у майстерні, то на п'ятий день просто рветеся туди. Ви готові розірвати на шматки будь-кого, хто спробує завадити вам у цей п'ятий день, коли ви так потребуєте бути у майстерні.

Сьюзан Ротенберг

Чоловік, який працює у людному офісі, не лише прагне усамітнення, а й потребує його. Ніщо не допомогло б йому більше, ніж поїхати у відпустку наодинці, але йому здається, що це егоїстично, і тому він на це не наважується. Він не може собі дозволити так повестися зі своєю дружиною.

Жінка, яка має двох маленьких дітей, хоче ходити на курси гончарства. Проте час занять збігається з бейсбольними тренуваннями сина, і, отже, вона не зможе більше сидіти на трибуні і віддано за нього вболівати. Вона вирішує не ходити на гончарство, а залишатися хорошою мамою — хоча її переповнює почуття образи.

Молодий батько, який серйозно зацікавився фотографією, мріє