Тетяна Гуркало - Бар "На перехресті", Тетяна Гуркало

— Аллочка там, — сказала Міррет.

Вовк кивнув і буркливо заявив:

— А пояс далі коридором.

— І як ми пройдемо повз цих людей? — зрозумів всю глибину проблеми Луї.

— Просочимося, — безтурботно сказала Міррет.

— Ми, може, й просочимося, — не сперечався Луї. — А як же наш кудлатий приятель?

— Я вас тут зачекаю, — подумав вовк. — Якщо що, тікайте без мене. І… некромант, перевзуйся.

Луї хмикнув, але сперечатися не став — сів під стіною і натягнув крилаті сандалі.

Потім він і Міррет кралися крізь натовп, вибачаючись за відтоптані ноги і намагаючись вдавати, що теж дуже цікавляться грою ельфи, яких взагалі немає, але одна звідкись взялася. Виявилося, натовп перед дверима не так цікавиться музикою, як вухами скрипачки, хтось навіть пошепки доводив, що вони накладні. Натомість, як встиг переконатися Луї, який заглянув через голови до кімнати, господар був великим меломаном та любителем красунь. На дівчину, що грала на скрипці, він дивився дуже плотоядно і вуха його ні крапельки не бентежили.

— Здається, тут, — сказала Міррет, коли вона і Луї дійшли до третіх від натовпу дверей.

Некромант озирнувся, переконався, що люди, котрі блукають коридором, як і раніше, нікого не цікавлять — суперечка про вуха розгорялася і набирала обертів. Обережно натиснув на ручку. Потім посмикав. Потім спробував тиснути. Двері не ворухнулися.

— Зачинено, — зробив очевидний висновок Луї.

— У мене десь була універсальна відмичка! — втішила його Миррет і сіла на підлогу, щоб покопатися в сумці.

Поки дівчина шукала відмичку, суперечка про вуха звучала все голосніше і голосніше, але поки що не заглушала скрипку. Коли її знайшла, почалося щось середнє між танцями та бійкою — люди все ще не хотіли привертати хазяйської уваги, але свою думку вже готові були відстоювати будь-якими способами. А коли з третьої спроби відчинила двері, скрипка якраз замовкла і пролунало обурене:

— Пане, заберіть руки!

— Бігом! — наказав Луї, втягуючи дівчину, що завмерла від цікавості, в кімнату за дверима.

— Руки, я сказала! — командирським голосом наказала ельфійка.

Її, мабуть, не послухалися, бо останнім звуком, що пролунав перед тим, як Луї зачинив за собою двері домашнього музею, був постріл.

— Ох ти ж, твою маму об коліно, — розгублено сказав некромант, побачивши, куди він з Мірет потрапив.

— Справи, — підтримала дівчина. — Ти не знаєш, як пояс Іполити виглядає?

— Поняття не маю, але має бути щось давнє, у грецькому стилі.

Поясів у музеї виявилося безліч. Вони висіли на стінах, лежали на полицях і навіть спеціальних підставках. Молоді люди переглянулися і насамперед пішли до підставок, які виглядали найбільш презентабельно, але нічого цікавішого за боксерський чемпіонський пояс там не знайшли.

— Вчитель казав, що він його нікому не показує, — згадала Міррет. — Отже, десь сховав.

Луї кивнув, почухав голову і спитав:

— А в тебе немає універсального шукача схованки?

— Ні, але я сама вмію. У сенсі, божественні речі відчуваю, якщо вони досить близько.

Наступні п'ять хвилин було витрачено на обхід стін та шаф, але Міррет нічого так і не відчула. Потім Луї спало на думку, що схованка може бути під половицею і дівчина стала повзати. За дверима тим часом наростав галас, хтось репетував і бігав, чимось важким били об щось міцне.

— Знайшла, — видихнула Міррет, завмерши над нічим не примітною ділянкою підлоги.

— Ага, — сказав Луї, задумливо запустив руку в безрозмірну сумку і, не встигнувши навіть подумати, що там шукає, витяг лом. — Відійди.

Підлоги Луї ламати вмів, мав такий досвід, тому справа пішла досить швидко. Та й дошки були підточені якимись комахами. Міррет запустила руку в дірку і дістала звідти білу смужку шкіри із пряжкою у вигляді голови дракона.

— Якось він не дуже схожий на грецький, — засумнівався Луї. — І новий занадто.

— Зате гарний, — не засмутилася Міррет і затягла знайдений пояс на своїй талії. — Шукаємо далі?

— Так, — сказав Луї.

Ні — вирішив всесвіт і двері відчинилися.

— Злодії! — несамовито закричав чоловік, що влетів у приміщення спиною вперед.

— У-у-у-у! — відповіло йому вовче виття і в кімнату заскочив вовк, з Аллочкою на спині. — Не те! — гаркнув він, побачивши новий пояс Міррет, двома стрибками досяг однієї з підставок, схопив найнепривабливіший з поясів і гаркнув: — Біжимо!

Вийшло в нього не дуже виразно, через затиснутий у зубах пояс, але Луї його зрозумів і обійняв Мірет. Дівчина теж зрозуміла, складно не зрозуміти, коли в кімнату ввалюється натовп мужиків із мечами та палицями. І захотілося Міррет негайно опинитися десь подалі від цих мужиків і ближче до водяного, що став майже рідним. Білий пояс, відгукуючись на це бажання, засяяв і переніс куди просили — у досить глибокий і дуже холодний струмок.

— Мамо, — запізно сказала дівчина.

— Все добре, — озвався Луї, притискаючи її до себе з бажанням заспокоїти.

А потім вони стояли майже до пояса у воді і цілувалися, якось воно саме так вийшло. І їм було добре, поки до струмка не підійшла жаба, тягнучи за собою флягу.

— Ах ви ж неучі! — сумно заволала вона. — Негайно вилазьте звідти! А то переохолодите все що можна, потім все життя лікуватися будете. Ех, молоді, дурні.

І романтичність моменту розтанула, як міраж.

***

А вовк тим часом героїчно прорвався крізь загонщиків, які з одного боку намагалися його зупинити, а з іншого — не зашкодити Алочці. Вибив ворота замка за допомогою магії і втік у ліс, подумки проклинаючи молодь, яка не здогадалася прихопити його та ельфійку із собою.

Переслідувачі від вовка відстали досить швидко. А може, і зовсім поки не переслідували, витягуючи з псарні собак і налаштовуючись на велике полювання. Тож до галявини вовк добіг без пригод і навіть ельфійка, що хапалася то за вуха, то за шию, не сильно заважала.