Жаббур Дуейгі - Надруковано в Бейруті

виступами. Вона називала його «мій дервіш-танцівник». Він носив одяг, який шив сам. Зі своєї кімнати він виніс усі меблі й залишив тільки дорогі перські килими на стінах. Він робив кілька кроків босими ногами і поринав у транс під музику Умм Кульсум, забуваючи, що Персефона сидить тут на підлозі і малює щось на своїх аркушах. Вона залишалася допізна, чекаючи, доки він утомиться від хореографічних імпровізацій і сяде коло неї. З нього стікав піт, серце швидко билося. Він клав голову на її плече, і Персефона прихилялася до нього. Він обіймав її рукою і ніжно й вибачливо говорив: «Персо, мене не приваблюють жінки…»

Нубар не дожив і до тридцяти. Він чи то кинувся з висоти сам, чи його штовхнув коханець. Це не мало значення. Він помер від любові: або сам занадто любив свого хлопця, або той був надто прив’язаний до Нубара. Вона прийшла туди, де він лежав у труні, — у залу, прилеглу до вірменської церкви. Вона не побачила там священника, який би молився над ним, і не говорила ні з ким з його рідних чи друзів, які також були там і яких можна було перерахувати на пальцях. Вона ніколи не питала в нього, хто його батьки, від яких він прийшов у цей світ. Вона оплакала його сама, і він став однією з її легенд.

І ось несподівано в друкарні з’явився цей хлопець із книжкою, з піднесеним поглядом очей, і їй уявилося, що в нього таке життя, яке їй підійшло б. Він поєднував у собі сувору релігійність і невтримну пристрасть чоловіка, був золотим голосом, чия мова зачаровувала, хоч вона її й не розуміла. Вона не запам’ятала його імені. Прочитала ім’я на першій сторінці рукопису, але так і не змогла пригадати пізніше, і хоча його часто повторювали в її присутності, воно не залишилося в її пам’яті. Після тієї ночі в друкарні він не з’явився вранці з рештою працівників, що приходили на роботу. Удень вона пройшла залою між столами і не побачила його. Якийсь інший хлопець сидів на його місці за комп’ютером і стукав по клавішах, зацікавлено роззираючись. Абдалла повідомив їй навпрямець, без вступу, що попереднього коректора забрала поліція. Затримали за підозрою в підробці валюти. І тут враз у її голові постала картина, яку вона бачила, коли вперше спустилася вночі в друкарню: Аніс, Лутфі та чоловік із дивним голосом підносять аркуші до лампи і ствердно хитають головами.

І це був той Абдалла, який так непокоївся через погіршення справ друкарні і через те, що мусив звільнити велику кількість працівників, переживав через затримку зарплати і зростання непокритих банківських кредитів. Той Абдалла, який відчував: попереду немає нічого, що могло б врятувати його друкарню від остаточного занепаду. Він завжди користувався нагодою сказати дружині, що цей коректор живе з матір’ю і до того, як прийти в друкарню, давав приватні уроки недбалим учням, які відставали в школі, і що його батько був цирюльником у селі Форн аш-Шеббак. Він вимовляв назви професії та місця зневажливо і додавав, що написане хлопцем, те, з чим той прийшов у друкарню, щоб видати, взяте з книг його родичів, славних літературним талантом.

Персефона не розуміла, чому чоловік постійно змушував її слухати ці подробиці, і запитала в Аніса, як цей хлопець потрапив у в’язницю, але той зняв із себе відповідальність, сказавши:

— У цій друкарні я людина підневільна. Запитайте краще в пана Лутфі!

Вона уявила, як він стоїть перед судом, зі скуйовдженим волоссям, і читає свою книгу. У вільний час вона почала перемальовувати слова цієї книги, які виписала в стовпчик у свій альбом для замальовок, граючись із їхніми формами та вигинами і не намагаючись дізнатися, що вони значать.

Пишноволосий адвокат не забув її. Вона не знала, як він дістав її номер телефону, але якось уранці він прислав їй анонімне повідомлення у вигляді запитання: «Який подарунок ти мрієш отримати?»

«А хто запитує?»

«Гід з виставки “Пам’ять Бейрута”».

«Здається, ти багатий. Я мрію, про “Людину, що йде” Джакометті».

В іншому повідомленні, яке вона йому написала, сенс був неочевидний:

«Гоголь помер!»

«Він просто “мертва душа”. А хто такий Гоголь?»

Флер побачила, що мальтійський бішон Гоголь лежить під статуєю Венери, а з його пащі тече суміш блювотиння і крові. На її крик прибігла Персефона. Вона дякувала Богу, що Ніколь та Сабін у цей час не було вдома. Вона скаже їм пізніше, що песик заблукав і не повернувся, і вони уявлятимуть, що в нього тепер нове життя в домі інших людей на зручних диванах, і не надто сильно журитимуться.

Вона поновила свої текстові вправляння з адвокатом рано-вранці з балкону, що виходив на море. Їй були необхідні ковток свіжого повітря десь поза Бейрутом після того, як собака отруївся, і втеча кудись від ситуації в друкарні, що звалилася їй на голову. Вони зупинилися на вихідні в гірському готелі, завішаному світлинами відомих постояльців: верховного комісара Леванту графа де Мартеля, знаменитої співачки Асмаган, Агати Крісті перед входом, президента Каміля Шамуна з дружиною та дітьми. Діти каталися на скейті у вузькому проході між столами під пильним наглядом Флер, а Персефона читала роман «Прощавай, моя красуне», пила каву і писала есемеску своєму другові: «Час жорстокий, але цей світлий ранок повертає мене до життя».

Ще до того, як вона отримала відповідь, Абдалла покинув свій сніданок у їдальні і швидко вибіг на балкон з увімкненим телефоном у руці, на другому кінці якого співрозмовник продовжував говорити, і захекано сказав:

— Друкарня горить!

Він подивився вдалину в напрямку Бейрута божевільним поглядом, наче хотів побачити дим через усю цю відстань на власні очі. Флер почула його, і її крик привернув увагу пожильців, що сиділи на терасі.

* * *

Клан ас-Садіків заліг на дно, і від них у друкарні залишився тільки Абу Алі, нічний сторож, який повторював перед офіційними слідчими й представниками страхувальної та перестрахувальної компаній, що не знає, як зненацька зайнялася пожежа, і що його розбудили голоси сусідів. Один із них розповів, що бачив, як Абу Алі тікав униз ще до того, як почав підніматися дим. Як завжди в таких випадках, у звіті працівника судової експертизи все списали на коротке замикання в дротах машини «Гайдельберґ», котре виникло від різкого перепаду напруги при автоматичному переході з приватного генератора друкарні на державну мережу, що відбувалося щодня о шостій ранку. Пожежним машинам було важко проїхати вузькою дорогою