Елізабет Гілберт - Місто дівчат

— А ти що про це думаєш, Вівіан? — запитав дядько Біллі, тільки тепер помітивши мене.

Мені зовсім не хотілося, щоб мене втягували в цю розмову. Я почувалась так, ніби слухала, як сваряться мої батьки — тільки цього разу сварилося не двоє, а троє, що ще дужче збивало з пантелику. Звісно, що за останні кілька місяців я не раз чула, як тітка Пеґ та Олів сперечалися через гроші, та коли у суперечку встряв ще й дядько Біллі, усе стало значно гарячіше. За дискусією між тіткою Пеґ та Олів я ще могла встежити, а от дядько Біллі був непередбачуваний.

Рано чи пізно всі діти вчаться делікатно маневрувати між двома сварливими дорослими, але між трьома? То було понад мої сили.

— Як на мене, кожен із вас по-своєму має рацію, — відповіла я.

Напевно, моя відповідь була хибна, бо всі розсердилися — тепер уже на мене.

Урешті-решт зійшлися на тому, щоб найняти ще чотирьох хлопців та дівчат, а рахунок мав оплатити дядько Біллі Це рішення нікого не ощасливило — мій тато назвав би це успішними діловими перемовинами. («Кожен повинен встати з-за стола з думкою, що йому ця оборудка невигідна, — похмуро пояснив він мені одного разу. — Бо в такому разі нікого точно не обвели навколо пальця й нікому не вдалося вирватися далеко вперед».)

Розділ тринадцятий

Я помітила, що Біллі Б’юелл справив ще один ефект на наш тісний світ: після його появи в театрі «Лілея» усі почали більше пиячити.

Достобіса більше.

Дочитавши до цього місця, ти, Анджело, мабуть, задумалась, як це взагалі було фізично можливо — пиячити ще більше, ніж ми пиячили, але ось що я тобі скажу: той, хто щиро відданий цій справі, завжди може пити ще і ще. Це питання практики, от і все.

Тільки тепер з нами пиячила й тітка Пеґ. Якщо раніше вона випивала два-три мартіні і вчасно йшла спати — «вчасно» згідно зі строгим графіком Олів, — то тепер після спектаклю вони з дядьком Біллі йшли гуляти й напивалися до чортиків. Кожного-кожнісінького вечора. Не раз ми із Селією перехиляли кілька коктейлів з ними за компанію, перш ніж вирушити куди-інде на пошуки веселощів і пригод.

Спочатку мені було якось ніяково волочитися по місту зі своєю абияк одягнутою немолодою тіткою, та коли я побачила, як вона запалювала в нічному клубі — особливо заклавши собі трохи за комір, — від зніяковіння не лишилося й сліду. Річ у тім, що у світі розваг тітка Пеґ знала всіх і всі знали її. А як не її, то дядька Біллі. А що він уже давно не бував у наших краях, то кожному хотілося з ним побалакати. І це означало, що напої прибували до нашого столика за одну мить — зазвичай разом із власником закладу, який сідав до нас попліткувати про Голлівуд і Бродвей.

Мені далі здавалося, що дядько Біллі й тітка Пеґ ну ніяк не пасують одне одному: він, такий вродливий у своєму білому смокінгу і з пригладженим волоссям, і вона — у своїй бабській сукні від «Б. Альтмана» і без сліду косметики на лиці. Але вони були чарівною парою і швидко опинялися в центрі уваги будь-якого товариства.

Гуляли вони на широку ногу. Дядько Біллі замовляв філе-міньйон і шампанське (бувало, що стейк йому ще не принесли, а він без задньої думки рушав собі кудись далі, зате шампанське випивав завжди) і запрошував усіх у залі до нашого столу. Він безперестанку теревенив про спектакль, що його готували вони з тіткою Пеґ, і про те, яка то буде сенсація. (То був навмисний маркетинговий прийом, пояснив він мені. Йому хотілось розказати людям про те, що скоро на сцені йтиме «Місто дівчат» і що вистава буде хороша: «Я не знаю жодного агента з преси, який би поширював чутки скоріше, ніж я в нічному клубі».)

Веселощі веселощами, от лише тітка Пеґ завжди намагалася бути відповідальною і вчасно вертатися додому, тоді як дядько Біллі вічно старався затримати її якнайдовше. Пам’ятаю, як одного вечора в «Алґонквіні» дядько Біллі запитав:

— Хочеш ще один коктейль, моя дружинонько?

Обличчям тітки Пеґ промайнув болісний вираз.

— Краще не треба, — відповіла вона. — Мені буде зле, Біллі. Дай мені зібратися з думками й поводитися розумно.

— Я не питав тебе, треба чи не треба, Пеґсі. Я питав, чи ти хочеш ще.

— Ну та ясно, що хочу. Як і завжди. Але хай буде щось неміцне.

— То, може, я відразу замовлю тобі три неміцні?

 — Ліпше по-одному, Вільяме. Такий підхід мені більше подобається.

— За твоє прекрасне здоров’я, — сказав він, піднявши келих, а тоді махнув рукою кельнеру. — Може, якось переживу цей вечір неміцних коктейлів, якщо він носитиме їх один за одним.

Того вечора ми із Селією відлипли від дядька Біллі й тітки Пеґ і рушили на пошуки власних пригод. А коли, як завжди, припленталися додому в сірувату, як марля, досвітню пору, то дуже здивувались: у вітальні горіли всі лампи, а на нас чекала несподівана сцена. На канапі розляглася тітка Пеґ — повністю одягнута, вона голосно хропіла, затуливши лице рукою. Одна з її туфель валялася на підлозі. Дядько Біллі, досі у білому смокінгу, дрімав у кріслі поряд. На столику між ними лежала гора порожніх пляшок і переповнених попільничок.

Коли ми увійшли, дядько Біллі прокинувся і сказав:

— О, привіт, дівчата.

Він ледве ворушив язиком, а його очі були червоні, як черешні.

 — Вибачте, — відповіла я. Мій язик теж заплітався. — Ми не хотіли вас турбувати.

— Її ви точно не потурбуєте, — дядько Біллі махнув рукою у бік канапи. — Вона п’яна як чіп. Останні кілька сходинок я мусив тягнути її на собі. Може, ви, дівчата, поможете мені?

 Отак троє п’яних спробували доправити четверту — ще п’янішу — нагору до її ліжка. Тітка Пеґ була жіночка недрібна, а в нас у такому стані з силою і обережністю не склалося, тому операція видалась не з легких. Ми сяк-так затягнули її по сходах, наче скручений килим — гуп-гуп-гуп, — аж поки не дійшли до її апартаментів на четвертому поверсі. По- моєму, ми ще й цілу дорогу реготали, як ті моряки у відпустці. Для тітки Пеґ ця подорож, мабуть, була незручною — чи принаймні була б, якби вона лишалася при тямі. А тоді відчинили двері й побачили Олів — зовсім