Альфред Деблін - Берлін Александерплац. Історія Франца Біберкопфа, Альфред Деблін

його в пориві вдячности за все те, що він для неї зробив і ще зробить. «Знаєш, що ми зробимо, стара, ти і я?» Тут він так ущипнув її за литку, що вона аж зойкнула. «Ти будеш з нами разом». — «Та ні». — «А я кажу, так. Думаєш, що обійдеться без тебе?» — «Так вас аж п'ятеро, й усі такі міцні чоловіки». Ще й які міцні, це вона знає. «Я навіть повартувати не можу, — лепече вона далі. — У мене ж розширення вен. Як же я допоможу?» — «Та ти боїшся, Ґусточко». — «Боюся? Чого б це? Якби в тебе було розширення вен, чи багато ти б набігав? Навіть такса швидше біжить. А як вони мене зловлять, ти також влипнеш, я ж твоя жінка». — «А чим я завинив, що ти моя жінка?» Він знову вщипнув її за литку, з почуттям. «Припини, Паулю. А то я вже зовсім розхвилювалася». — «Бачиш-но, стара, ти станеш зовсім іншою людиною, якщо виберешся з цієї кислої капусти». — «Та хіба мені самій не хочеться? Так хочеться, аж слина тече». — «Ще буде діло, стара, зараз — це тільки так, дріб'язок, ти тільки послухай, що я тобі скажу. Знаєш, я цю справу сам проверну». — «Ну ти даєш! А як же інші?» Вона перелякалася. «У тому й річ, Ґусто. Обійдемося без них. Знаєш, такі справи гуртом ніколи не вдаються, це стара пісня. Ну, що скажеш, правий я чи ні? Я буду сам по собі. Нам же тут найближче, живемо на першому поверсі, та й склад у нашому-таки дворі. Так чи ні, Ґусто?» — «Але ж я не зможу тобі допомогти, Паулю, у мене ж розширення вен». Окрім того, їй було досить прикро ще й з іншої причини. Тож із кисло-солодкою посмішкою вона погодилась на словах, а всередині почуття казали їй: ні, ні й ще раз ні!

А наступного дня, коли вже о другій всі працівники фірми пішли зі складу, Ґернер зі своєю дружиною непомітно туди прослизнули, й там їх і зачинили; і ось уже дев'ята, в домі й миша не пискне, Ґернер якраз зібрався взятися за діло, а сторож у той час, очевидно, був десь біля воріт, і уявіть собі, що відбувається! Раптом хтось стукає у двері підвалу. Стук-стук! Послухай, здається хтось стукає. Хто тут може стукати? Не знаю, але хтось постукав. О цій порі ніхто тут не має стукати. Все зачинено. Таки хтось стукає. І знову. Обоє сидять тихесенько й анічичирк. Але хтось далі стукає. Ґернер штовхнув у бік жінку. «Чуєш, стукають». — «Так». — «Що за одні?» Дивним чином їй зовсім не лячно, вона каже: «Напевне, нічого страшного, не вб'ють же нас». Звичайно, той, хто зараз ввійде, вбивати не буде. Він високий і має вусики, й коли він зайде, то вона лише зрадіє. Аж тут знову хтось стукає, ще й так наполегливо, але неголосно. О Господи, так це ж умовний сигнал. «Це хтось, хто нас знає. Точно один із тих хлопців. Я зразу так подумав». — «То чого ж ти мовчиш?» Ґернер хутко прокрався до сходів, і звідки це вони знають, що ми тут, застукали нас, а ззовні хтось шепоче: «Ґернере, відчиняй!»

Хочеш не хочеш — треба відчиняти. Що за лайно, що за паскудство, кляте свинство, так би й потрощив усе довкола себе! Та довелося відчинити, так і є, той довготелесий, сам, її кавалер, Ґернер нічого не помічає, так і не второпав, що вона його здала, бо хотіла кавалерові віддячити. Вона аж засяяла, коли той увійшов до підвалу, не може приховати своєї радости, а її чоловік, злий як бульдог, визвірився на неї: «Чого ти шкіришся?» — «Та я так боялася, що це хтось із будинку або сторож». Ну що ж, до роботи, ділитимемося потім, лайся не лайся, по-іншому вже не вийде, що за свинство!

Коли ж невдовзі Ґернер спробував щастя вдруге, залишивши стару вдома, бо, як він сказав, вона тільки біду накличе, раптом знову хтось стукає, цього разу прийшли вже втрьох і вдають, ніби він їх кликав, то що він мав робити, вже у власному помешканні не господар, з такими пронозами годі змагатися. Ґернер лютує, ну, думає, пора з цим кінчати: гаразд, сьогодні ще попрацюємо разом, раз уже з ними зв'язався, куди тепер подітися, але на цьому — баста; якщо ці песиголовці ще раз поткнуться до мого будинку, де я управителем, і знову лізтимуть в мої справи, буде їм непереливки. Це ж треба — які експлуататори, які здирники.

Цілісінькі дві години працюють вони у підвалі, майже все перетягують у квартиру до Ґернера: мішки з кавою, з коринкою, цукром, добре там почистили, потім пішли ящики зі спиртним, шнапс, вино, перенесли половину складу. Ґернер лютує, бо доведеться все ділити. А стара заспокоює: «Та я ж би не змогла стільки перетягати зі своїми розширеними венами». Ґернер аж слиною бризкає, а ті собі далі носять. «Розширені вени, розширені вени! Та ти могла б давно купити ґумові панчохи, а то в тебе якась дурна економія, постійно економиш не на тому, що треба». А Ґуста все свого довгов'язого пасе очима, та він і сам нею пишається перед своїми, крім того тут — це його діло, це він усе затіяв.

Тягали, як несамовиті, а коли пішли, Ґернер зачиняє за ними вхідні двері, запирає двері на замок і гайда пиячити з Ґустою, принаймні тут йому ніхто на заваді не стане. Вони мусять перепробувати всі сорти, а найкращі завтра зранку збути якимось перекупникам, це дуже втішило обох, Ґуста також рада, таки доброго чоловіка має, адже врешті він її чоловік і вона хоче йому допомогти. Отак із другої ночі сидять обоє аж до п'ятої і куштують всі напої по черзі, куштують ґрунтовно, за планом, з розрахунком. Обоє сповнилися почуттям глибокого задоволення від цієї ночі, наглюкалися до чортиків, повалилися як мішки й поснули.

А близько полудня хтось дзвонить у двері, дзвінок аж надривається. Треба відчиняти. Але Ґернери відчинити не годні. Та і як відчинити, коли вони ніби під наркозом? Але непрохані гості не здаються, вже гамселять у двері, нарешті Ґуста прочунялася, підскочила й штурхає Пауля: «Паулю, там хтось стукає, піди відчини». А той спершу: «Де?» Та вона хутко розтермосила його, боїться, щоб двері не рознесли, напевне, поштар. Пауль підводиться, натягає штани, відчиняє. І тут до квартири вривається ціла бригада, троє чоловіків, чого їм треба, це що, хлопці прийшли речі забрати,