Джуліан Патрік Барнс - Історія світу в 10 1/2 розділах

ніде не згадує про жіночий одяг. Американське видавництво Houghton Mifflin надало йому якісне житло в Бостоні, і він написав спогади за шість тижнів; вийшли вони менш ніж через три місяці після описаної в них катастрофи й відтоді час від часу перевидавалася. Так Біслі став одним з найвідоміших врятованих пасажирів «Титаніка», і п’ятдесят років — до того моменту, як я його зустрів, — з ним регулярно радилися морські історики, люди, що збирали матеріал для кіно, мисливці за сувенірами, зануди, теоретики змов і надокучливі учасники судових процесів. Коли тонули, налетівши на айсберг, інші судна, йому телефонували журналісти, які хотіли уявити долю жертв.

Через приблизно сорок років після тієї втечі його взяли консультантом до знімальної групи фільму «Незабутня ніч» компанії Pinewood. Більшу частину стрічки знімали поночі, і зменшена вдвічі копія судна перехилялася й тонула в морі побриженого чорного оксамиту. Біслі спостерігав це видовище разом із дочкою кілька вечорів поспіль, і далі я вам перекажу її розповідь. Біслі — що й не дивно — було дуже цікаво бачити відроджений «Титанік», який знову тоне. Особливо хотілося йому опинитися в масовці пасажирів, які у відчаї з’юрмилися коло поруччя судна, що тонуло, — можна сказати, йому було цікаво взяти участь у дійстві, що показувало альтернативну версію історії. З іншого боку, режисер був так само рішуче налаштований, щоб людина без посвідчення спілки акторів не з’являлася на плівці. Біслі, вигадливий у надзвичайних ситуаціях, підробив перепустку, що дозволяла йому сісти на копію «Титаніка», вдягнувся в костюм того часу (чи може відлуння підтверджувати те, що воно відлунює?) й розташувався в масовці. Увімкнули софіти, юрбі коротко повідомили про майбутню загибель у морі чорного оксамиту. В останній момент, коли камери були готові запрацювати, режисер помітив, що Біслі все ж зумів пробратися на палубу судна; схопивши мегафон, режисер звелів самозванцю-любителю зійти на берег. Ось так удруге у своєму житті Лоренс Біслі залишив «Титанік» щойно перед тим, як той пішов на дно.

Оскільки я був силоміць освіченим вісімнадцятирічним юнаком, то знав Марксове продовження тези Геґеля: історія повторюється — спочатку як трагедія, потім як фарс. Але приклад цього ще був у мене попереду. Минуть роки, і мені трапиться кращий.

II

Усе-таки, а що ж Йона робив у череві кита? Як можна очікувати, то якась підозріла історія.

Усе почалося, коли Бог наказав Йоні піти й проповідувати в Ніневію — у те місто, яке, попри солідний список знищених Богом порочних міст, неймовірно і вперто лишалося порочним. Йона, якому це завдання не сподобалося з незрозумілих причин, мабуть, пов’язаних із побиттям камінням з боку розгульних ніневійців, утік. У Яффі він сів на корабель, який вирушав на край відомого світу — в Тарсис, що в Іспанії. Звичайно, він не розумів, що Богові точно відомо, де він перебуває, і що, понад те, той оперативно контролює вітри Східного Середземномор’я. Коли здійнявся шторм рідкісної сили, моряки — люди забобонні — кинули жереб, аби визначити, хто на борту є причиною лиха, і коротку соломинку, поламану фішку доміно чи пікову даму витяг Йона. Його швидко було викинуто за борт, де його одразу проковтнула велика риба чи кит, якого Бог послав на місце для особливої мети.

Усередині кита три дні й три ночі Йона молився Богу й так переконливо клявся в майбутній вірності, що Бог наказав рибі виплюнути розкаяного. Не дивно, що, за наступним разом посланий до Ніневії, Йона зробив, як йому було сказано. Він пішов, виголосив проповідь, засуджуючи порочне місто, і повідомив, що воно, як і інші порочні міста Східного Середземномор’я, буде знищене. Відтак розгульні ніневійці, так само як і Йона в череві кита, розкаялися, після чого Бог вирішив помилувати місто, а це надзвичайно роздратувало Йону — єдину нормальну людину, яка, зазнавши таких бід і випробувань, із великими труднощами донесла до міста звістку про його руйнування, аж тут Господь, попри відому, воістину історичну любов до руйнування міст, узяв і передумав. Ніби й цього було замало, Бог, невтомно доводячи свою зверхність, розгорнув перед очима свого прислужника вигадливу притчу. Спочатку він зробив так, щоб над житлом Йони виросла тиква[19] й затуляла його від сонця (під тиквою ми розуміємо щось таке, як кліщовина чи рицина, — яке швидко росте й має велике листя); тоді одним помахом шовкової хусточки послав черву знищити зазначену тикву, так що Йону стало знову прикро пекти сонце. Бог цю театральну виставу розтлумачив так: ти ж не станеш карати тикву за те, що вона тебе підвела, от і я так само не хочу карати Ніневію.

Історія так собі, правда? Як і в більшій частині Старого Заповіту, тут спостерігається нездорова відсутність свободи волі, ба навіть її ілюзії. Усі карти на руках у Бога — він починає і виграє. Єдине, про що можна гадати, — це як саме Господь гратиме: чи почне з козирної двійки й доведе до туза, чи почне з туза, а закінчить двійкою, чи скомбінує ці тактики. А оскільки в грі з параноїдальним шизофреніком не вгадаєш, то цей елемент дещо пожвавлює оповідь. А що нам до тієї тикви? Якийсь не дуже переконливий з логічної точки зору аргумент: кожен бачить різницю між кущем кліщовини і містом зі 120 тисячами населення. Хіба що в тому і є основний сенс, і Бог Східного Середземномор’я цінує своє творіння не вище, ніж якийсь овоч.

Якщо ж ми розглянемо Бога не як героя і морального агресора, а як автора цієї історії, то доведеться йому знизити оцінку за сюжет, мотивацію, інтригу й прописаність характерів. Однак у цьому звичайному й доволі відразливому мораліте є одна сенсаційна мелодраматична деталь — пригода з китом. З технічної точки зору, китовий сюжет теж погано прописаний — тварюка є таким самим пішаком, як і Йона; його провіденційна поява щойно після викидання Йони за борт занадто відгонить deus ex machina; і велика риба з легкістю викидається з сюжету, щойно виконавши свою в ньому роль. Навіть тиква перебуває в кращому становищі, аніж бідолашний кит, котрий радше виглядає на плавучу в’язницю, в якій Йона проводить три дні, благаючи в суду поблажки. Бог водить цю товсту в’язницю туди-сюди, як генерал у воєнній грі просуває свої війська по морській карті.

А проте кит усе одно захоплює нашу увагу. Ми забуваємо про алегоричний бік історії (Вавилон захоплює Ізраїль, що виявив непослух), нам не так уже важливо, чи врятувалася Ніневія чи що сталося з виплюнутим