Шукшин Василь - Я прийшов дати вам волю, Шукшин Василь

Вершники махали руками, явно привертаючи до себе увагу.

Стали гадати:

— Схоже, татари: коні татарські.

— Вони... Татари!

— Чогось махають. Сказати, видно, хочуть. Батьку, накажи сплавати!

Степан вдивлявся зі струга в далекий берег.

— Ану, хто-небудь попливіть,— звелів.

Найлегший стружок відчалив од флотилії, замахали веслами до лівого берега. Вся флотилія притиснулась до правого, кидали якорі, гукнули своїм кінним, щоб теж спинилися.

Степан зійшов на берег, гукнув угору, на крутояр, де видніли кінські й людські голови:

— Федько!

Через якийсь час нагорі показалась голова Федька Шолудяка.

— Батьку, кликав? — гукнув він.

— Будь напоготові!—сказав йому Іван Чорноярець (Степан у цей час перевзувався,— промочив ноги, коли сходив зі струга).— Татари неспроста прискакали. Нікого там не видно? На твоїй стороні?

— Ні.

— Щоб гав не ловили,— підказав Степан.— їм видніше там...

— Чуєш, Федько!

— Га?!

— Не ловіть гав!

— Дивимось! А хто там? Татар гості плюхає?

Козаки засміялися: Шолудяк іноді смішно калічив

слова.

Стружок тим часом махав од лівого берега. А ті двоє верхівців невдовзі поскакали в степ.

Разінці притихли... Чекали. Здогадувалися: неспроста приїздили татари, неспроста. Отаман постійно спілкується з ними, але й він збентежений.

— Ідуть, думаєш?—спитав Чорноярець.— Прозоровский іде? Га? Тимофійовичу?

— Іване...— трохи роздратовано сказав Степан,— я стільки ж знаю, скільки й ти. Підождемо.

Стружок наближався повільно, дуже повільно. Чи так здавалося. Здавалося, він ніколи не підгребе до цього берега, застряв.

Степана й інших охопило нетерпіння.

— Ну?! — гукнув Іван.— Повмирали, чи що?!

На стружку мовчали. Гребли, старалися скоріше. Здогадалися: везуть важливу звістку, тому пишаються й зберігають мовчання до пори: не вискакують з виправданням, що — стараються.

Нарешті, як стало мілко, із стружка зіскочив козак і побрів до отамана, високо піднявши в руці якийсь папірець.

— Татари!.. Кажуть: тисяч з п'ять стрільців і астра-ханців версти за три звідси. Це мурза надіслав! — Козак вийшов на берег, подав Степанові аркуш.— Тисяч із п'ять, самі бачили, кажуть: стругами, добре озброєні!

Степан передав аркуш Мишкові Ярославову (татарську писанину знав лише він один), сам узявся розпитувати козака:

— Водою тільки? Кінних вони, може, не загледіли? Яром їдуть де-небудь...

— Кінних нема, кажуть. Водою. Тримаються ближче до високого берега.

— Того... великого одоробла нема з ними? — запитав Степан, нетерпляче позираючи на Мишка.

— Якого одоробла?

— Корабля, вони називають... "Орел".

— Не знаю, не казали. Сказали б, якби був.

— Мурза пише,— почав Мишко, дивлячись в аркуш,— були в нього від Івана Красуліна... Три тисячі з лишком назустріч нам іде. З князем Львовим. Іван велів передати, щоб ти не журився: стрільці між собою змовилися перекинутись. Начальних людей іноземних, і своїх теж,— переб'ють, як тебе побачать... Щоб ти тільки не кинувся на них здуру... Вони для того на передньому струзі якого-небудь свого незгідливого або іноземця на щоглі догори ногами повісять. То щоб знав: стрільці служать тобі. Сам він, Іван, лишається в Астрахані, і це, мовляв, на краще: хоч би як там було, а місто брати треба. А в місті ще зосталися, мовляв,— приготувалися сидіти. Пише... якогось молодого козака на тройцю замордували й повісили. Чи не Максю?

— Це він пише "чи не Максю"?

— Та ні, це я кажу... Макся, мабуть, попався.

— А там усе?

— Усе. Далі — поклони всім...

Степан постояв у задумі... Піднявся вище, на каміння, голосно сказав усім, хто міг чути:

— Козаки!.. Там,— показав рукою вниз по Волзі,— стрільці! їх три з лишком тисячі. Та вони люди розумні, вони голів своїх даремно не підставлятимуть.Так вони велять передати. А коли виявиться, що обдурюють, то щоб і нам у дурні не пошитись: як я почну, то й ви починайте. А раніше за мене не треба. Я буду попереду. Федько!..

— Слухаю, батьку! Я все слухаю.

— Як побачиш струги, заходь берегом їм у спину. Ми теж цього берега триматимемось. Без мене не стріляй!.. Зараз до тебе Іван прийде.— Степан повернувся до Чорноярця: — Іване, іди до них, а то вони там не розберуться... Сам знай: може, з воєводиної сторони й смальнуть раз-другий, ти все одно терпи. А коли вже побачиш — бій, тоді шквар. Ми їх приловчимося як-небудь до берега притиснути. З богом! — Степан показав рукою — вниз.— Там стрільці! Не бійтеся, хлоп'ята: вони самі нас бояться!

Ще раз доля зводила отамана з князем Львовим. Дивно, як розумно, обережно тримався Аьвов: усе висилають і висилають його першим стрічати Разіна і все ніяк не второпають, що невдачі цих висилань — коли не цілком, то значною мірою — продумана, зла помста ганебно битого князя Львова Олексієві Романову, цареві. А бито було князя за наказом царя перед приказом тверським — за непомірні побори (нажиток), за несправедливість і лиходійство... Був битий і приречений у другі воєводи в окраїнні міста, за що й помщався. В державі налагоджувалося життя складне: уміли не тільки штовхатися ліктями, пробиваючись до двірцевої кормушки, а й уміли в стовпищі укусити хазяїна — за штурхан і образу. І при цьому вміли віддано дивитись у вічі хазяйські й віддано виляти хвостом. Цим умінням опановував багато хто. Опановували взагалі багато чим. "Найтихіший" багато будував, збирав, запроваджував, усмиряв... Прийде енергійний син, і стане — імперія; одначе все чи майже все — багато — було готове.до того. Адже те, що є суттю і душею імперії,— рівняння мільйонів на постать явно посередню, понуру, яка не тільки не є особистістю, але й не хоче бути нею з почуття самозбереження,— з одного боку, і неймовірна, майже непояснима поява — в тому самому суспільному кліматі — особистості чи навіть цілого сузір'я особистостей яскравих, неповторних — з другого боку, адже все це певним чином було вже на Русі за Олексія Михайловича, але тільки ще мільйони не зовсім підрівнялися, а сам Олексій Михайлович явно не дотяг до велетня. Проте бородату, розіпрілу в лазні лісову Русь похитнув усе-таки Олексій Михайлович, а повалили її, здається, Степан Разін і потім, остаточно — Петро Великий.

Князь Семен вдивлявся з-під руки вперед.

— А чого це,— невдоволено звернувся він до начальних помічників своїх,— іноземні молодці відстали? — Князь усе дивився уверх по річці.— Га?

— Он вони. Куди їм квапитися?

— А давайте їх наперед,— звелів князь.— А то вони в місті покричати люблять, а тут їх не дошукатись. Давайте. Скоро і Степан Тимофійович завітає. Всипле він нам сьогодні, батечко. Всипле. Ну, остудити нас трішки треба, а то вельми вже гарячі — вискочили. Стіни є, гармати є, ні, дай уперед вискочити, дай... А ось і він. Ось вони!..— раптом вигукнув він похололим голосом. Він показував рукою вперед.

З-за острова швидко вивернулися головні струги Разіна і з ходу врізались в астраханські ряди. За першими Напливали інші й зарулювали з боків, а деякі, проворні, легкі, встигли запливти ззаду. З астраханських стругів побачили, що й на березі — кінні — забігли їм у спину. І все діловито, швидко, спокійно — наче в гості ввалилися, та прямісінько в світлицю, на покуть.

— Отак воювати треба,— тихо сказав князь Львов, блідий.— Пропали. Отепер уже пропали.

— Здрастуйте, брати! — зазвучав Степанів голос; він стояв на носі свого струга і звертався до стрільців.— Помщайтеся тепер над вашими лиходіями! Вони гірші від татар і турків!.. Я прийшов дати вам волю!

— Здрастуй, батечку Степане Тимофійовичу! — загорлали стрільці й астраханці.— Раді бачити тебе живим-здоровим!

Бою не було. Стрільці й веслярі астраханські кинулися в'язати своїх начальників. Сотники й дворяни, які вчинили хоч найменший опір, полетіли у воду.

— Ви мої діти й брати! — підхльостував розправу Разін.— Ви будете багатими, як ми. Мені потрібна ваша вірність і хоробрість. Усе інше добудемо разом! Не бійтеся розплати! Ми самі йдемо з розплатою. Пора покарати бояр! Не все ж вам спини гнути!.. Ви тепер — вольні козаки!

"Вольні козаки" в'язали дворянських, купецьких синів, котрі відмовилися від опору, а також усіх іноземців — вели на суд до отамана. Суд був короткий — у воду. Тільки князя Львова не велів убивати Степан. Спитав, правда, козаків, але так спитав, що зрозуміли: не хоче отаман смерті князя Львова. Князя переправили в легкому човнику на отаманів струг.

— Здоров, князеньку! Дав бог, побачились. Чого такий невеселий? — запитав Степан.

— Чому?.. Он як весело!—Князь Семен гірко посміхнувся.— Занадто навіть... Бенкет на всю губу!

— Чого Прозоровський сам не пішов? Знову тебе вислав...

— За стінами надійніше.

— Не знаю. Я так не думаю. Чи багато за стінами зосталося?

— Є...

— Будуть зі мною битися? Як гадаєш?

Князь помовчав.

— Мені те невідомо, отамане. Тобі краще знати. Є в тебе свої дбайливці там... Вони знають. Багато з тобою

в Царицині билися?

— Є,— згодився Степан.— Є, князю. Куди мені без них? Я без них як без рук. Максю закатували? Астрахань мені заплатить... Заплатить! Прозоровського за ноги повішу. Не віриш?

— Як не вірю?! Вірю. Он вони... теж вірять, бідолахи.— Князь подивився на дворян і купецьких синів, котрим зв'язували за спиною руки, набивали їм за пазухи каміння й зіштовхували у воду. Дворяни, купці й іноземні начальники опиралися, не хотіли у воду, кричали, плакали хто молодший... Князь одвернувся.— Як не вірити, не хочеш, та повіриш.

— Що, князю? — спитав Степан.— Страшно?

— Чого ж мені страшно?.. Тобі за все відповідати, не мені. Мені їх жалко... Як ти зважився на таке? — Князь відкрито подивився на Степана.— Адже це бунт,

Стенько. Та ще й який бунт — небачений. Як же можна так? Невже ти не думаєш?

— Жалко тобі їх? — перепитав суворо Степан, кивнувши на астраханські струги, з яких летіли у воду начальні люди.

Князь Семен помовчав і раптом сам запитав сердито:

— Як мені відповісти тобі: "Ні, не жалко"?

— Ось,— кивнув Степан.— Тобі своїх жалко, мені — своїх. Скільки тут — крапля в морі. Хіба ви стільки занапастили, без притулку лишили, пустили з торбами... А ти кажеш, як зважився. Ви ж зважилися?

— Хто це ми?

— Ви. Ви гірші за Мамая... гірші за турка! Ви плачете, а мені здається, вовки виють.

Князь Семен подивився на отамана... і нічого не ска-* зав. Але, помовчавши, все-таки зважився ще заперечити:

— Хіба вам, козакам, на долю нарікати? Кому-кому, а вам...