Черемшина Марко - Новели, Черемшина Марко

class="p1" style="">Присяжний розсміливився і показав дідові, щоби їхав на пляцівку, бо відти має когось везти долів.

Пляцівка була серед села у Малярчукових хатах. Малярчук був перед війною перший багач у селі, але згинув на фронті під Раранчем, а жінка Одокія лишилася вдовицею і не уміла відгризатися, і через то війт легко забрав її хату на приміщення постерунку, а її саму витрутив у ліси у зимарку. У зимарці найшли її перед різдвом застрілену, а тоді жандармерія зайняла і зимарку, щоби порожня не стояла.

Такий кінець Малярчуків все пригадував дідові Федорові, що і його родові загрожує подібна доля, коли ззагоді, ще за свого життя не звінчає молоду невістку з біривливим парубком і не покладе на талані силу. Малярчукові хати потинали діда ще й тому в серце, що все пригадували йому небіжчика сина Миколу, його праву руку, одинака дорогого, його одиноку втрачену надію.

Заїхав дід возом перед самі вікна, а коли паничі зіскочили з воза, вийшов з хати комендант і казав робити місце на дві їмості, аби вигідно собі сиділи.

Дід зрадів, що буде везти пані, а не шандарів, бо думав собі, що пані не будуть у місті баритися і він скоріше верне домів.

- Повезеш, бадю, ці обі їмості долів у місто на відпуст, бо завтра матки божої-шкаплєржної,- каже комендант.

- Аби пані тривали та й храмували,- каже дід Федір.

- Не кажеться нам «пані», лиш їмості, бо ми вам не рівня,- поправляє комендантова. Її веснянкувата твар, кругла, як раква, набігла кров’ю під білявими бровами, а її товстенька червонява ручка погрожувала дідові.

Чорноока, худа її товаришка, яку худенький, як протичка, панотчик тримав попід руку, сама з себе оправдувала діда, що він межи панами небувалий і тому не знає добре, кому і як має честь віддати.

- Аби-сте нам здоровенькі їмостували, наші файні та молоденькі їмостечки золотенькі,- поправлявся дід укладно і швидко.

Так само, як панотець, голений комендант гукнув на наймички, аби винесли вино та й тістечка, бо віз гей розсохся та й треба його підолляти, щоб не скрипів під їмостями і щоб не скробав їх молоденького серця. Метнулися наймички і ввесь стіл на віз перенесли.

Панотець поблагословив і вино й тістечка, а комендант роздав повні пугарі їмостям і панотцеві та й паничам в руки і просив, аби всі пили до дна, аби біля їмостей щастя сідало.

- Аби їмостям срібні стремена у дорозі ніжок не давили,- докидали паничі.

- Аби їмості по дорозі з ладними кавалерами здибалися,- желав панотець, підсміхаючись зичливо.

- Та й аби у добрий час ми від’їхали,- пригадувався дід.

Тоді комендант подав і дідові повний пугар, а дід роз’яснив свою твар і став приповідати:

 

Молоденьке панство ясне, всі ірщені люди,

Напиймося того винця, як біг даст, так буде!

 

Комендантова наказувала свому газді, аби тямив, що має жінку, та й аби не вакався йти в село до молодиць, бо вона дізнається і буде йому вуха крутити, а панотцева газдиня пригадувала панотцеві, щоби не сповідав молодиць, ні дівчат гарних, аж вона верне з відпусту, бо як ні, то її кулак буде в роботі.

Комендант покликувався на панотця і прирікав, що буде разом з панотцем весь час гречний і оба будуть постити та своїх газдинь виглядати.

Комендантова газдиня підозрівала коменданта:

- Ти, Вальорку, не дури мене, бо я чула, що ти закусив зуби на ту молоденьку удовичку, на ту невісточку Орфенюкову!

Дід глянув допитливо на коменданта, а комендант заперечив рукою.

Панотцева їмость свому газді наказує:

- Ти, Ясю, не крути і не відкликайся на Вальорка, бо я вас добре знаю, ви оба однакі, оба псіюхи!

Комендант обняв панотця поза шию і кривдувався:

- Видиш, Ясю, як нас наші газдині малюють?

А панотець помагав комендантові:

- І твоя Рузя і моя Маня гадає, що ми такі, як вони, ненаситні!

Паничі посміхнулися.

- Дай боже спасувати та не хорувати,- вмішується дід і пригадує їмостям, що час їхати, бо сонце вже високо і по дорозі буде їх у личко скоботати.

Комендантова бере свого мужа ’д собі на бік і йому щось в ухо шепоче, а відтак обіймає його і цілує та й плаче так сильно, що її кругле та повне лице бороздиться бороздами, ген обручами, а на ньому білявий пушок збивається у маленькі горсточки, сльозами мочені.

- Голубе мій, соколе мій, скарбе найдорожчий, не тужи за мною!

- Ластівочко моя, перепеличко моя, їдь здоровенька, вертай борзенько!

Панотець також свою газдиню відкликає набік і в обі ручки цілує та й у личко гладить і розціловується.

І знов обі пари цілуються та й обіймаються і шириньнками очі утирають.

І обидва газди на фіру свої газдині висаджують, аж упрівають.

І тоненькими килимами їх ніжки накривають і парасольки над ними розпускають.

Комендант пригадує ще своїй газдині, щоби на відпусті дзеркало до спальні купила, а панотець наказує, аби його газдиня не забула купити оливи до пугарів у церкві.

Дід тріскає батогом і, перехрестившись тричі, виїжджає в дорогу.

Та лиш він подався за ворота, а пані десь-відкись біленькі хусточки повидобували та й вимахують ними напротив любості своєї на першім скруті дороги, та й на другім, та й на третім, під Синім грунем, аж їх ручки ізболіли.

А як Синій грунь проминули, то вони парасольками понакривалися і солодкі тіста їли та меди пили, запашний тютюн курили. Та помалу-помалу обі їмості роз’яснилися, розлебеділися, розспівалися попід кичерами, попід малявами.

А дідові навперед очей невістка станула:

- Таке воно, гей тот марець, тота челядь: тут хмари на чолі збирає, тут уже посміхаєси, голубе небо ’д тобі нахиляє. Правда, невісточко, що ти мене слухаєш, і шануєш, і доглядаєш, як рідна дитина, але най на твоє серце глипне сонечко, та й ти діда із тими сиротюками на піч покладеш, а собі молодюка приймеш та й буде тобі дід заважати! Правда, що ти пустим не орудуєш, але тепер по смучій войні удовиці посходили з розуму та й віддаютси за таких барабів, що не варт їм за наймитів бути. А