Джеймс Олiвер Кервуд - Бродяги Пiвночi (збірник), Джеймс Олiвер Кервуд

і не думав умирати. Він був тільки оглушений. Ба більше, за кілька хвилин він уже стоятиме на ногах. Сенді цінував їздових собак і багато знав про них. Між ними він прожив дві третини свого життя. З першого погляду чоловік міг назвати вік, вартість і дещо з їхнього минулого. За слідом на снігу він міг легко відрізнити слід гончака з Маккензі від маламута, а ескімоського шпіца від юконського гаскі. Він подивився на Казанові лапи. Це були лапи вовка, і Мак-Тріґер посміхнувся. Казан був покручем дикого вовка й собаки. З усього було видно, що це сильна тварина. Сенді міркував про майбутню зиму і про те, що за пса в Ред-Ґолд-Сіті можна буде заправити гарну ціну. Тоді він сходив до каное й повернувся зі згортком товстого бабішу. Мак-Тріґер сів біля Казана, підібгавши ноги, і почав майструвати намордника. За десять хвилин він уже одягнув намордника на тварину, надійно закріпивши його на шиї. До ошийника прив’язав десять футів бабішевої мотузки. Після цього сів і став чекав, коли Казан отямиться.

Коли Казан нарешті підняв голову, то нічого не міг бачити: його очі накрила червона полуда. Та досить швидко вона спала, і він побачив людину. Першим інстинктивним бажанням було піднятися на ноги. Тричі він це намагався зробити і щоразу падав. Сенді сидів навпочіпки на відстані шести футів від нього, тримав кінець мотузки й увесь час скалозубив. У відповідь Казан і собі вишкірився, блиснувши іклами. Він загарчав і грізно наїжачив шерсть уздовж хребта. Сенді скочив на ноги.

— Я знаю, про шо ти думаєш, — сказав він. — Я мав таких, як ти. Бісові вовки погано впливають на вас, і вам тре’ давати гарного чосу, шоб ви стали слухняними. А зара’ слухай.

Сенді завбачливо приніс разом із бабішем товстого кийка. Тепер він тримав його, піднявши з піску. Казанова сила знову повернулася до нього. Йому більше не паморочилось у голові. Полуда спала з очей. Перед собою собака побачив старого ворога — чоловіка, чоловіка з кийком. Уся дика лють його природи прокинулася в одну мить. Поряд не було Сірої Вовчиці, і Казан добре знав, що саме цей чоловік винен у тому; знав він також, що цей чоловік заподіяв йому біль. До кийка, що тримала в руках людина, було таке ж ставлення: у своєму новому світосприйнятті, яке народилося на свободі під впливом Сірої Вовчиці, Чоловік і Кийок були чимось єдиним і неподільним. З гарчанням пес кинувся на Сенді. Чоловік не чекав прямого нападу, і перш ніж той замахнувся кийком чи відскочив убік, Казан навалився йому на груди. Мак-Тріґґера врятувало тільки те, що на Казанові був надітий намордник. Ікла, що могли б розірвати чоловікові горло, не завдали шкоди. Під вагою собаки, він упав, наче збитий катапультою.

Зі швидкістю кішки Мак-Тріґґер знову був на ногах, скинувши з себе Казана. Кінець міцної мотузки кілька разів був обмотаний навколо руки чоловіка. Казан стрибнув ще раз, та цього разу його зустрів кийок. Оглушливий удар, що припав Казанові на плече, відкинув його на пісок. Не встиг пес отямитись, а осатанілий Сенді вже накинувся на нього. Він тягнув бабішеву мотузку, намотуючи її все більше й більше навколо руки, і немилосердно орудував кийком з такою силою й майстерністю, що з усього було видно: він давно навчився з ним управлятися. Перші удари тільки підохочували Казана атакувати чоловіка ще і ще, люто й безстрашно. І щоразу кийок опускався з такою силою, що, здавалося, скоро не лишиться жодної незламаної кістки. Сенді скривив тонку рисочку огидливих уст. Ще ніколи не стрічав він такого собаки, тож злегка схвилювався, хоч той і був у намордникові. Щонайменше тричі Казан міг би вп’ястися в його тіло, якби не міцний мотузок. А що, як ремінці спадуть із його щелеп чи порвуться?..

Тільки-но ця думка влетіла Сенді в голову, як кийок у його руках полетів на голову псові з такою силою, що той знову безрушно впав на пісок. Засапаний Мак-Тріґґер дихав тяжко й нерівно. Він випустив палицю з рук і лише тепер зрозумів, якою відчайдушною була боротьба. Перед тим, як Казан оговтався від останнього удару, Сенді оглянув намордника й зміцнив його більше, додавши ще один ремінь із бабішу. Потім він проволік Казана кілька ярдів до колоди, залишеної на березі повінню, і міцно прив’язав кінець мотузки до однієї з гілляк. Після цього витягнув каное далі на піщаний берег і почав розбивати табір.

Казан отямився, але якийсь час лежав нерухомо, спостерігаючи за Сенді Мак-Тріґґером. Кожна його кісточка боліла, щелепи віддавали вогнем і кровоточили, верхня губа була розбита, а одне око заплило майже повністю. Двічі Сенді підходив до нього, украй задоволений блискучими, на його думку, результатами биття, щоразу беручи із собою кийка. Коли він підійшов утретє, то тицьнув ним Казана в бік. Той загарчав і люто клацнув зубами, намагаючись учепитися за кінець палиці. Саме цього й домагався Сенді. Це був старий трюк торговця собаками. Тепер Мак-Тріґґер заходився знову лупити Казана, доки той, жалібно завиваючи, не намагався сховатися за колодою, до якої був прив’язаний. Він ледь-ледь рухався. Його передня права лапа була геть розбита, задні насилу волочилися. Після повторного побиття Казан не зміг би втекти, навіть якби опинився на волі.

Сенді був у незвично гарному гуморі.

— Я виб’ю з тя д’явольський норов, — сказав він удвадцяте. — Нема нічо’о луччо’о, як гарна прочуханка, як хо’, шоб пес був покірний. Через місяць заправлю за тя двіста доларів, а як нє, то здеру шкуру живцем!

Ще три чи чотири рази до заходу сонця дражнив Сенді Казана. Але в тому вже не лишилося ніякого бажання боротися. Жорстокі побої й кульове поранення в голову геть його знесилили. Він лежав, заплющивши очі й поклавши морду між передніми лапами, не звертав жодної уваги ні на Мак-Тріґґера, ні на м’ясо, що той був кинув йому просто під носа. Не бачив він, як сідає на заході за лісом сонце, як обступає його вечірня темрява. Та, зрештою, щось вивело його з байдужного заціпеніння. Затуманений мозок пса сприйняв це як поклик з далекого минулого, і Казан підняв голову й прислухався. На піщаному березі Мак-Тріґґер розпалив вогнище, і тепер чоловік стояв у червоній заграві, видивляючись щось у темені, і також уважно слухав. Те, що пробудило Казана, почулося знову — це було загублене сумне виття Сірої Вовчиці, що лунало з далекої рівнини.

Заскавулівши, пес звівся на ноги й потягнув бабішеве