Ернест Сетон-Томпсон - Маленькі дикуни

левиці вона стрибнула на супротивницю. Скунсиха нестямно завертіла головою і відсахнулась, але швидко опанувала себе. Кожен мускул її наливався пекельною злістю і тремтів од напруження, коли кішка налітала на неї. Скунсиха не встигала ухилятись від страшних пазурів і тільки бризкала смердючою рідиною.

Кішка рвала зубами й кігтями. Чорна шерсть летіла навсібіч. Скунсиха зовсім розгубилася й обдавала задушливими бризками не лише кішку, але й саму себе. Голова та шия були в неї жорстоко пошматовані. Обливаючись кров’ю, вона кинулась шукати порятунок у воді. Очманіла кішка, хоча й не була поранена, теж ледве переводила дух. Вона б погналася за ворогом і далі, та кошеня, яке забилось під колоду, почало жалібно пищати. Матір одразу вгамувалась, витягла кошеня зовсім неушкодженим. Кішка перенесла його в дупло, а сама вийшла й розпрямилась, помахуючи хвостом та кліпаючи почервонілими очима, в які потрапили бризки. Вона знов, мов тигриця, готова була захищати своїх кошенят.

Одначе скунсиха була вже досить покарана. Вона шкутильгала, залишаючи позад себе кривавий слід і задушливий запах, а дитинчата перевальцем дріботіли за нею.

Ян був зворушений одчайдушною боротьбою старої кішки. З цього дня він перейнявся повагою до всього котячого роду. Досить було тієї обставини, що звичайна домашня кішка могла переселитися в ліс і жити там з полювання, щоб Ян заніс її до свого списку тварин-героїв.

Кішка насторожено ходила по колоді від дупла, де сиділи її кошенята, до самого краю. Вона посилено кліпала очима й, мабуть, дуже страждала, але Ян добре знав, що навіть найбільший і найсильніший звір не зміг би її зігнати звідси. Ніхто не може змагатися у непохитній мужності з матір’ю-кішкою, яка захищає своїх малят.

Упевнившись, нарешті, що небезпека минула, вона обтрусила лапки, протерла ними очі й полізла в дупло.

X. Історія білячого сімейства

— А хочете, я вижену дятла он з того дупла? — сказав Гілка, коли одного дня троє індіанців з луками гасали по лісу Бернса.

Він показав на дупло у великому засохлому дереві, щосили вдаривши по ньому кийком. На превеликий подив хлоп’ят, звідти випурхнув не дятел, а… летюча білка — полетуха. Вона метнулась на верхівку стовбура, роззирнулась, випростала ноги, розпушила хвіст і, шугонувши вниз, плавно приземлилась біля кучерявого дерева. Ян кинувся ловити її і вже був учепився пальцями за пухнасту спинку, але білка так боляче вкусила його своїми гострими зубками, що він миттю її відпустив. Білка стрибнула на дерево й за мить уже зникла в гіллі.

Гай був страшенно вдоволений, що йому пощастило виконати обіцянку.

— Полетуха чи дятел — байдуже, — самовдоволено заявив Гілка.

Гай так розійшовся у своїх вихваляннях, що стукав по кожному дереву, в якому був бодай найменший отвір. Нарешті йому таки поталанило, і він зігнав з гнізда… запізнілого дятла.

Хлопці зауважили, що цей спосіб годився для розшукування живих істот, тож Ян підшукав дебелу палицю і декілька разів ударив нею по грубезному стовбуру, в якому хлопці помітили кілька дірок. З нижнього отвору вискочила руда білка, але одразу ж пірнула в отвір вище. Новий сильний удар вигнав її, і вона вмить опинилась на самісінькій верхівці, а потім з розгону знов ускочила в нижнє дупло.

Хлопцям припала до душі така забава — вони почали разом гепати кийками по стовбуру. Та білка не з’являлась.

— Давайте зрубаємо дерево, — запропонував Маленький Бобер.

— Ось, що треба робити! — повчально мовив Дятел. Він знайшов міцну жердину завдовжки двадцять футів, приставив її до шершавої кори і з силою штурхонув. Верхівка легенько здригнулась. Сем ударив ще раз і ще раз, вибираючи ті моменти, коли дерево трохи відхилялось від нього. Ян з Гаєм і собі взялися за жердину та почали штовхати її всі разом.

Один поштовх у триста-чотириста фунтів навряд чи похитнув би стовбур, але ці маленькі поштовхи, зроблені в належний момент, розхитували його все дужче й дужче. Через три-чотири хвилини коріння затріщало і почало ламатись. Величезне дерево впало на землю.

Хлопці кинулись шукати білку. Та, на їх велике розчарування, білки ніде не було. Вони знайшли передню частину стовбура з невеличким отвором. Під нею лежала ціла купа дрібно покришеної кедрової кори — гніздо. Ян нетерпляче почав розгрібати тирсу — там лежала руда білка, нерухома й ніби не ушкоджена, тільки з носа текла цівка крові. Біля білки лежали п’ятеро білченят, пізній виводок, бо вони були ще голенькі, сліпі й зовсім безпорадні. В одного білченяти теж закипіла на носику крапелька крові, й воно лежало так само нерухомо, як і його мати. Спершу індіанці подумали, що білка лише прикидається мертвою, але виявилось, що вона мертва.

Хлопцям стало ніяково. Вони так загралися, що вбили безневинну білочку-матір, яка оберігала своїх маленьких діточок, яким загрожувала голодна смерть. Найбільше переживав Ян: він вважав себе винуватцем трагедії.

— Що ж нам робити? — запитав Дятел. — Вони ще надто малі, нам їх не вигодувати.

— Потопимо та й усе на цьому, — запропонував Гілка, пригадавши, як він удома розправлявся із армією котенят.

— От якби знайти гніздо іншої білки та підкласти їх туди, — з покаянням у голосі промовив Ян. Він дивився на маленьких безпорадних звірят, що лежали в його долонях, і на очі йому навернулися сльози. — Я знаю, хто їм допоможе: сіра кішка, яка оселилася в лісі. Вона догляне їх, треба тільки підкласти їх кішці в кубло, коли її там не буде.

І хлопці попрямували до потічка. Полуденне сонце сяяло так, що навіть у дуплі видно було кожну травинку. Обережно ступаючи, індіанці підійшли до спостережного пункту Яна на березі потічка і залягли у високій траві. Ян поповз до колоди і, впевнившись, що кошенята зараз самі, швиденько підклав до них білченят і