Вадим Григорович Бойко - Якщо на землі є пекло…

ж маршруту всі були одностайні: прориватися на Остраву. Але чомусь висловлювали впевненість, що на дорогу вистачить три дні. Володя був вражений тим, що чеські товариші, досвідчені конспіратори, розробивши такий реальний план втечі, виявилися наївними у визначенні строків марш-кидка. Досвід — найкращий учитель, а в них ще не було досвіду втеч, і тому Володя вирішив висловитися, підказати побратимам. Було трохи незручно, що він, наймолодший, береться вчити старших, але ж мовчати було б злочином.

Почав з того, що знання німецької мови, згуртованість, воля і рішучість — все це, безперечно, сприятиме успіхові задуманого. Але добре було б знищити кількох есесівців чи поліцаїв і заволодіти їхньою зброєю. Тоді можна було б переодягти кількох товаришів у військові мундири ворога, і вони начебто конвоювали б затриманих чи заарештованих. Так легше пересуватися по ворожій території, можна йти не тільки вночі, а й удень, а отже більше шансів утекти від погоні. Але чи можна розпочинати партизанські дії в районі Освенціма, де повно гітлерівських підрозділів, частин і гарнізонів, де на кожному кроці нишпорять патрулі, охороняються всі мости, пороми, переправи, дороги і навіть перехрестя доріг і вулиць? Чи можна розраховувати на успіх, не знаючи місцевості, не маючи ніякого зв'язку з місцевим населенням? Ідея прориву в Чехословаччину правильна, але щоб її здійснити, необхідно, як це не сумно, роздробити загін на маленькі групки. Одинакові важко втекти, але так само важко це зробити й великій групі. В чужій, ворожій або окупованій країні втікач-одинак абсолютно безпорадний, якщо він навіть здоровий і має що їсти. На кожному кроці він наражається на небезпеку. До того ж замучать простуди, хвороби, бо ж спати доводиться в хащах, на болотах. А якщо засне, звалившись від утоми, стає зовсім беззахисним, оскільки його ніхто не охороняє. А великі групи втікачів легко виявляють каральні загони.

— Ось у мене в руках коробочка сірників, — сказав Володя. — Якщо я кину її в купу стружок, ви легко знайдете її. А якщо розкидаю сірники по всьому бараку, тоді їх знайти майже неможливо. Отак і живі люди на місцевості. Я сім разів утікав з таборів. І кожного разу попадався. Чому? Бо був один. У тюрмах і таборах зустрічав сотні таких втікачів-одинаків, які, як і я, ставали легкою здобиччю переслідувачів. Чимало бачив і тих, що тікали в складі великої групи. Усі ці групи не могли відірватися від погоні. Звідси висновок: найкращий варіант — група з трьох чоловік. Троє можуть сховатися в кущах, у норі, в копиці, у водостічній трубі — де завгодно. Там, де можуть пройти або проповзти непомітно троє, тридцять чоловік неодмінно впадатимуть у вічі. Тому маленька група набагато сильніша. Та й керувати нею легше. Троє почують команду, подану пошепки. Тридцять чоловік її не почують. Уявіть собі бій. Чи багато навоюєш стамескою проти ворога, озброєного автоматом? У першому ж бою нас перестріляють. Останню свою втечу з міста Бойтена я здійснював удвох із поляком Стасиком Бжозовським. І що ж, ми розгубили один одного при перших же пострілах переслідувачів. Ніч, темінь, канави, ями, кущі, огорожі — треба бігти, а місцевість незнайома, довкола стріляють. І останнє. За три дні пробитися в Чехословаччину просто неможливо. Відстань до Острави по прямій сто тридцять кілометрів. Але ж доведеться йти пішки, а нерідко й повзти. І, звісно, не по прямій. Доведеться обходити населені пункти, військові об'єкти, місця дислокації військових частин, численні концтабори, промислові комплекси, болота, форсувати водні перешкоди і так далі. Будемо петляти більше, ніж петляє заєць у лісі, і важка та небезпечна дорога наша розтягнеться до півтисячі кілометрів. Ось що треба мати на увазі, а ви — три дні… Як мінімум два тижні. Ще якщо не доведеться нести хворих і поранених. Та й чи може такий загін протягом двох-трьох тижнів лишатися непоміченим ворогом? Звичайно, ні. Почнуться облави, прочісування, засідки… Отже, я пропоную розділити загін на десять трійок і в першу ж ніч розбігтися, розсипатися в різні сторони, загубитися в лісах і на Остраву рухатись різними маршрутами. А вже там зібратися докупи в умовному місці.

Приголомшені чехи мовчки слухали Володю. Дробити загін на десять малесеньких груп? Про це ніхто ніколи навіть не думав. Хіба ж можна розбивати таку згуртовану сім'ю, де всі так зріднилися між собою? Треба! Тепер це зрозуміли всі, але ніхто не наважувався сказати вголос. Це міг зробити лише Карел, проте й він мовчав, глибоко замислившись.

19

Після вечірнього апелю, коли блоковий Картяр дав команду «приготуватися до відбою», в'язні другого блоку стрімголов кинулися в барак, щоб якнайшвидше зайняти місце на нарах і після тяжкого дня страждань і мук поринути в забуття. В такі хвилини в бараці здіймався шарварок, давка і штовханина. Хто спішив на нари, хто мчав до нужника, хто розшукував земляків або знайомих, а дехто намагався у когось щось за щось виміняти або виклянчити. У такому сум'ятті нерідко збивали з ніг і затоптували якого-небудь виснаженого, опухлого від голоду бранця. Цього разу теж збили одного з ніг, і Володя кинувся йому на допомогу. Підняв потерпілого, здивувавшись: той був легесенький, мов пір'їнка, живий скелет, обтягнутий шкірою. Одночасно Володя підхопив і якийсь металевий блискучий предмет, що випорснув з-за пазухи в'язня.

— Віддай! — істерично заверещав нещасний і зразу ж заридав, як скривджена дитина.

Це був «мусульманин» з тих безнадійно виснажених, які вже ледве трималися на ногах. Такі в'язні зовсім беззахисні, ледь що — і вже починають, як малі діти, плакати. У таборі, де панували звірячі закони, таких кривдили, хто хотів. Фашистські садисти завжди збиткувалися з «мусульманів», пристрілювали їх. Хлопці ставилися до нещасних з глибоким співчуттям, а при нагоді й допомагали їм. Якось один з «мусульманів», порпаючись на смітнику, знайшов шматок гнилої брукви і почав її гризти. До нього підскочив сильніший в'язень і, як хижак, вирвав у нього із зубів знахідку, та ще й стусонув «мусульманина», знаючи, що у того не вистачить сили чинити опір. Упавши на землю, нещасний гірко заридав, Володя з Жорою кинулися до мародера, відняли брукву й повернули її «мусульманину». А потім принесли йому шматок хліба.

«Мусульмани» були найжалюгіднішими