Лізелотта Вельскопф-Генріх - Сини Великої Ведмедиці

форту, який не зміг узяти через зраду однієї червоношкірої жінки. За голову Понтіака білі призначили винагороду, і знайшовся один, що заслужив її. На п'ятдесят великих сонць пізніше повстав Стрибаючий Гірський Лев і скликав усіх червоношкірих чоловіків на вирішальну боротьбу. Навіть сам Гавандшіта приєднався до нього, коли йому було двадцять зим. Але брат Гірського Лева — чаклун Тенскватава — надто рано розпочав боротьбу, і вирішальну битву було програно. Гірський Лев продовжував боротися і загинув. Сім років семіноли чинили опір; потім їх перемогли, але тільки після того, як довгі ножі під час переговорів по-зрадницькому захопили у полон їхнього вождя Оцеолу.

Гапеда зблід.

— Койоти… — промовив він тихо. — А сьогодні Токай-іхто, наш вождь, має їхати на переговори… — Хлопець запнувся і благально глянув на старого чаклуна. — Гавандшіта, наш великий чаклун, хіба ти не дозволиш нашому вождеві залишитися у наметах з воїнами? Хай краще бореться разом з нами і не їде у пастку до ворога.

Обличчя Гавандшіти застигло, наче маска, і хлопців охопив страх перед цією людиною, про яку вони думали, що вона може примусити танцювати вночі палаючі черепи бізонів і вміє розмовляти з духами.

Сухорлявий старик з соколиними очима довго мовчав.

— Не витрачайте марно слів, хлопці, — промовив він нарешті, — після того як рада старійшин вже висловила свою думку.

Гапеда й Часке не наважились більше й слова сказати. Вони обоє дивились у бік намету Токай-іхто.

Але намет молодого військового вождя був порожній. Тільки Унтшіда сиділа біля вогнища; її руки лежали на колінах, а мудрі очі були звернені вдалину, в якийсь другий світ, неприступний для інших.

А хто хотів побачити Уїнону, мусив би звернути з селища вверх по течії річки, до того місця, де вона трохи ширшала і була оточена чагарником і низенькими деревцями. Це було місце купання жінок та дівчат. Але сьогодні вже давно змовк гомін і зникла метушлива юрба купальниць, бо ж відразу після сходу сонця вони взялися до роботи.

Уїнона стояла саме на березі напроти селища, що сховалося за кущами. На ній було її найкраще вбрання, що м'якими складками спадало з плечей, її чорне з синім полиском волосся, скріплене лиш стрічкою на чолі, сягало аж до опушки одягу. Вона стояла випростана, опустивши руки і трохи підвівши голову, ніби на когось чекала. Погляд дівчини губився десь у пустельних просторах рідного степу.

З прибережних кущів вийшов Токай-іхто. Жодним звуком він не видав свого приходу і своєї присутності. Він зупинився перед сестрою, і вони мовчки дивилися одне на одного. Уїнона зробила ледве помітний рух, ніби хотіла міцно схопити брата і не відпускати од себе. Але ось уже знову її руки опустились, мов сковані, перш ніж вона ворухнула ними.

— Гарка! — промовила дівчина і уявила себе знову малою дитиною, а брата хлопчиком. Вже тоді ніхто не міг зрівнятися з ним; він був найпрудкіший у бігу, найвправніший у стрільбі, найспритніший у розвідці і у всьому неперевершений ватажок серед хлопців — гордість батька Маттотаупи. На мить Уїнона заплющила очі, немов згадавши роки, що настали після того. Але син вигнанця повернувся; вже два літа брат знову для неї охорона, опора й годувальник. Він — вождь племені! Уїнона поглянула на великі гарні орлині пера, що прикрашали його голову; вона сама пошила йому куртку з лосиної шкури і оздобила її багатою блакитною та червоною вишивкою. З шкіряних піхов виглядала вирізьблена у формі пташиної голови рукоятка ножа.

Токай-іхто не сказав нічого. Його риси, що на них наклало глибокий відбиток дике, повне злигоднів життя, лишались непорушними, але в очах з'явилось лагідне світло, якого ніколи не бачили сторонні. Мовчки дивився він на сестру, і, здавалося, йому сьогодні теж важко було «прощатися з нею.

Гучний гавкіт Огітіки Вивів брата і сестру із забуття. Великими стрибками вовкодав підскочив до хазяїна, і той, не промовивши й слова, повернувся і пішов.

Вождь попрямував до табуна коней, що паслися недалеко під наглядом хлопців. У табуні було не менше дюжини молодих і сильних тварин, спійманих ласо вождя. На спині буланого мустанга сидів пешока-дрізд, і в ранковому повітрі розливалась його солодка пісня. Зграйка його пернатих родичів стрибала у траві між кіньми і клювала корм. Жеребець підвів голову, потягнув роздутими ніздрями повітря і враз, сполошивши чорного дрозда, кількома пустотливими стрибками опинився біля Токай-іхто.

Вождь привітав свого мустанга і зачекав, поки підійдуть ще два воїни, два літніх чоловіки, що мали його супроводити і підтримувати під час переговорів. Тільки-но вони з'явились, Токай-іхто скочив на мустанга, обоє старих і Бобер теж сіли на своїх коней, і вони вирушили в дорогу.

На лузі праворуч і ліворуч гасали на конях хлопчаки та кілька юнаків і демонстрували відчайдушні трюки верхової їзди. Гапеда і його друг Часке навчилися на повному галопі обвиватися круг черева коня, тримаючись лише за волосяну петлю на загривку; вони пишалися, що двічі зуміли бездоганно виконати цей важкий маневр на очах у вождя. Адже від ватажків Молодих Собак і слід було чекати особливої вправності.

Незабаром група вершників виїхала з околиць селища у відкритий степ, полишивши позад себе хлопчаків та юнаків.

Токай-іхто, не вагаючись, показував дорогу своїм трьом супутникам. Кожний пагорок, кожний кущик, кожний струмочок, майже кожний жмуток трави були йому тут знайомі.

Лише як сонце почало сідати, вершники зупинились і отаборились на ніч. Коли Токай-іхто, маючи вартувати другу половину ночі, прокинувся, то по зірках визначив, що була година після півночі. Він підвівся і тихенько наблизився до Хитрого Бобра, який лежав на горбі і спостерігав за плоскогірною долиною.

— Зміна! — звернувся вождь до воїна, але той зовсім не збирався вставати: він не стомився.

— Залишимось удвох, — запропонував Бобер. — Я маю тобі щось сказати.

Токай-іхто ліг біля нього.

— Гарка! — назвав Бобер на ім'я свого товариша юних років, що прозвучало як далекий відгомін хлоп'ячої дружби. — Чого ти не настояв, щоб