Ерік Ларсон - Диявол у Білому місті

Будинок жінок. Робота над першим ішла легко завдяки тому, що зима за чиказькими мірками виявилася дуже милосердною. А от робота з Будинком жінок стало справжнім випробуванням і для Бьорнема, і для його молодої авторки Софії Гейден, головним чином через ті зміни, яких зажадала від них Берта Оноре Палмер, голова Жіночого комітету ярмарки. Дружина самого Поттера Палмера, вона звикла до багатства й абсолютного права керувати іншими, що недвозначно показала раніше того самого року, коли придушила заколот на чолі з виконавчою секретаркою комітету. Тоді між двома групами елегантно вбраних і зачесаних дам спалахнула справжня війна. У її розпалі одна налякана жінка написала місіс Палмер: «Дуже сподіваюся, що в Конгресі не виникне відраза до нашої статі…»

Гейден приїхала до Чикаго, привезла остаточні креслення і поїхала додому, залишивши їх на виконання Бьорнема. Будівництво почали 9 липня; робітники поклали на ній останній шар тиньку в жовтні. Гейден повернулася в грудні, щоб керувати оздобленням Будинку жінок, переконана, що це її справа. І виявила, що Берта Палмер мала іншу думку щодо цього.

У вересні, нічого не сказавши авторці будівлі, місіс Палмер закликала жінок з усіх куточків країни на громадських засадах надіслати архітектурні оздоби для будівлі — і отримала колекцію колон, панелей, скульптур, ґраток для вікон, дверей тощо, гідну невеликого музею. Палмер була переконана, що в будівлі слід розташувати всі ці дарунки, особливо від видатних жінок. Ну а Гейден розуміла, що така мішанина матеріалів у результаті дасть геть не естетичне видовище. Коли Флора Джинті, впливова дама з Вісконсину, прислала вигадливо вирізьблені двері, Гейден відмовилася їх використовувати. Пані Джинті образилась і обурилась. «Коли я думаю про те, скільки праці я в це вклала, як далеко їздила, щоб ці речі для Будинку жінок прибули сюди, мій гнів ще сильнішає». Місіс Палмер у той час була в Європі, але її особиста секретарка Лора Гейз, віртуозна пліткарка, подбала, щоб начальниця дізналася про все докладно. Гейз також переказала місіс Палмер кілька слів поради, з якою вона звернулася до архітекторки: «Краще хай будинок нагадуватиме клаптикову ковдру, ніж відмовитися від тих речей, які так непросто добув на Жіночий комітет».

Софія Гейден ніякої клаптикової ковдри на думці не мала. Попри всю лють місіс Палмер, архітекторка відмовлялася приймати ті «дарунки». Далі почалася війна в істинному стилі Позолоченої доби — з тонкою зневагою і отруйною люб’язністю. Місіс Палмер сипала в’їдливими зауваженнями та крижаними посмішками, всіляко зачіпала Гейден, настрій у якої дедалі псувався. Урешті Палмер доручила оздоблювати Будинок жінок іншій людині — оформлювачці Кендейс Вілер.

Гейден намагалася протистояти цьому в своїй тихій упертій манері, але врешті не витримала. Вона прийшла в кабінет Бьорнема, почала розповідати йому все, що відбувалося, — і в неї буквально почалася істерика: сльози, крик… «Сильний нервовий зрив, — сказав про це хтось із її знайомців, — із різким нападом високої мозкової збудливості».

Бьорнем остовпів і викликав одного з хірургів, що працювали на виставці. Софію тихо вивезли з парку однією з новеньких англійських карет «швидкої допомоги» на майже безшумних гумових шинах і відправили на вимушений відпочинок до санаторію. Дівчина провалилася в «меланхолію» — цим красивим словом називалася депресія.

У Джексон-парку роздратування стало просто-таки професійним захворюванням. На ґрунті простих речей часто виникали непорозуміння, відзначав Бьорнем. Навіть незворушний Олмстед став дратівливим. То був чудовий, приємний чоловік, але коли вже йому випадало на чомусь затятися, то майстер ландшафтів сам ставав, немов брила джойлетського вапняку — твердий і непоступливий. Наприкінці 1891 року ним заволоділо питання, які саме судна мають плавати водними артеріями виставки — немовби вся «поетична таємничість» залежала виключно від тих суден.

У грудні 1891 року Бьорнем отримав пропозицію від виробника парових буксирів, який обстоював необхідність на виставці саме пароплавів. Олмстед почув про це від Гаррі Кодмена, який був не лише його головним уповноваженим у Чикаго, а й своєрідним шпигуном, так що тримав керівника в курсі всіх загроз його, Олмстеда, проектові. Кодмен надіслав Олмстедові копію того листа, додавши від себе, що, здається, той виробник буксирів користується довірою Бьорнема.

23 грудня Олмстед написав Бьорнемові: «Маю підозру, що навіть Кодмен схильний вважати, що я занадто великого значення надаю питанню суден і приділяю йому забагато тривоги й уваги, вартої кращого застосування, і я боюся, що ви можете подумати, що це моя примха…»

Але він продовжив виявляти свою одержимість «питанням суден». Виробник буксирів, нарікав Олмстед, дивиться на судна виключно з точки зору здатності перевозити багато пасажирів між різними точками виставки якомога дешевше та швидше. «Але ж ви чудово розумієте, що наша головна мета полягає аж ніяк не в цьому. Мені немає необхідності вам її нагадувати. Ви так само серйозно сприймаєте її, як і я. І ви розумієте, що наша мета — поетична, і розумієте, що коли вже на цю воду спускати судна, то буде повною нісенітницею протиставляти їх нашій поетичній меті».

«Звичайне транспортування ніколи не було нашою метою!» — шаленів Олмстед. Єдина мета тих човнів — прикрасити пейзаж. «Спустіть на воду невідповідні човни — і враження буде геть потворне, це знищить цінність того, що могло б стати оригінальною рисою виставки. Я свідомо кажу “знищить”. У тисячу разів краще тоді вже взагалі [32] без суден».

Попри дедалі більше втручання комітетів і загострення конфлікту між Бьорнемом і генеральним директором Девісом, постійну загрозу страйків, головні будівлі росли. Робітники заклали фундаменти з перехрещених шарів величезних балок за Рутовим принципом решітки, потім за допомогою парових кранів встановили високі стовпи із заліза й сталі, які створювали каркас кожного будинку. Відтак огорнули каркаси дерев’яним риштованням і обшили кожен сотнями тисяч дерев’яних дощечок, щоб створити стіни, здатні витримати два товсті шари тиньку. Робітники складали свіжі колоди біля кожної споруди, поряд здіймалися гори тирси та обрізків. У повітрі пахло зрубаним деревом і Різдвом.