Олексій Росіч - Джовані Трапатоні

— Впізнає… Ой впізнає! — задихаючись од сміху, відповів шеф. — Після центрифуги — і впізнає?!

— А що? Може, й упізнає — він же герой?

— Ой, герой-герой… — ще дужче зайшовся реготом шеф. — Хрунечко, не сміши мене, бо я зараз лусну зі сміху.

— А чого? — задумливо мовив Хруня. — Герої ж чимось мають вирізнятись серед решти, га?

— Звичайно, що мають… — регочучи, пронявчав шеф. — Вони завжди помирають набагато кумедніше від решти… Ой, ой… Ну ти, чудило, насмішив мене…

— Шеф, ви це… не того… тобто не цього… — ображено пробубонів Хруня. — Я просто подумав… Може, вони, ці герої, складені з чогось іншого? Може, в них кров не така або мозок якийсь не такий? Можливо, в них замість крові — свинець, а замість мозку — якийсь міцний сплав? Може, сталь чи ще щось міцніше? Щось же їх спонукає до непокори?

— Брак глузду, милий Хруне, брак глузду й тупість усьому виною, — знову зайшовся сміхом шеф.

— Згоден, шеф… Просто мені подумалось, а раптом це, ця… Як там її? Вічна любов? О… Я чув такі заманухи, що ця хвороба також призводить до божевілля, і можна враз перетворитись на героя.

— Ану, зупиняй біля колодязя, — скомандував шеф, обтираючи зі спітнілого обличчя сльози, що виступили від несамовитого реготу.

Хруня різко загальмував біля поіржавілої труби, чорна діра якої ледь виглядала з кам’яної долівки.

— Ходімо, я покажу тобі, що таке вічна любов, — кинув, вилазячи з машини, шеф. — Діставай із центрифуги цього героя. Зараз ти переконаєшся, що любов — це лишень придуркуваті казки і більш нічого.

Хруня вміло відкрив у машині якусь кришечку та, сунувши руку в ящик, намацав у ньому непритомного Джовані.

— Шеф, щось мені здається, що його геройське тіло не витримало нашої центрифужки, — розгублено пробубонів Хруня, діставши з ящика бездиханного Трапатоні. — По-моєму, цьому герою вже гаплик… Ось, подивіться, шеф, він навіть не дихає.

— Дай сюди, зараз я приведу його до тями, — пробасив Голота.

Вхопивши непритомного Джовані за лапку, він підніс його до бочок, що стояли попід стіною. І, відкривши одну з них, із головою занурив його у воду.

— Не смикається? — прошепотів Хруня.

— Від центрифуги ще ніхто не помирав, — зі знанням справи прохрипів у відповідь шеф та знервовано занурив Трапатоні ще глибше.

— Цей буде перший, — розчаровано буркнув Хруня.

— Не буде, — радісно вигукнув бой, відчувши, як заворушився під водою Джовані. — Просто якийсь слабенький герой попався, — посміхнувшись, додав він, висмикнувши нарешті Трапатоні з води.

Джовані, висячи головою донизу, судомно хапав дзьобиком повітря і навіть не робив спроб вирватись. Шеф грайливо підкинув його вгору та, підставивши долоні, впіймав у них Джовані.

— Сонечко, скажи-но дяді: дядечку, пробачте мені мою поведінку. Я звичайна нікчема й потвора. Ну, скажи-бо дяді такі слова.

Джовані ледь підвівся та спробував озирнутись навколо. Побачивши, що він сидить на здорових долонях якогось дядечка, Джовані стомлено посміхнувся.

— Сонечко, скажи дяді: я нікчема і потвора. Ну-бо!

— Я нікчема і потвора… — затинаючись, прошепотів Джовані та посміхнувся.

— Клас! — аж запищав від задоволення Хруня. — Ой, шеф, дайте я… — заверещав він, втиснувшись між шефом та його руками, на яких сидів Трапатоні. — Слухай сюди! Скажи: я найсмердючіша смердючка у світі… Ну, кажи!

— Я найсмердючіша смердючка у світі, — мовив Джовані, щасливо посміхаючись на кожному слові.

— Я смердючий смітничок… Кажи!

— Я смердючий смітничок, — радісно прошепотів Трапатоні, безтямно дивлячись на Хруню.

— Ну, доста вже! — незадоволено гаркнув шеф та стукнув Хруню коліном під зад!

— Шеф, ну, чого ви… — ображено занив той. — Це ж смішно…

— Дивись сюди, клоуне! Я тобі зараз покажу справжній цирк — нарегочешся! — пихато виголосив солідний дядечко-бой та підніс усміхненого Трапатоні до свого нахабного обличчя. — Сонечко, скажи дяді… Маріам — клишонога жахлива потвора.

— Маріам — клишонога жахлива потвора, — прошепотів Джовані та знову щасливо всміхнувся.

— Ось, тобі, Хруню, і вся любов, — повчально мовив шеф та, знявши з колодязя важку чавунну покришку, недбало кинув у нього ворона. Всміхнений Джовані зник у поржавілому отворі. І в колодязі, наче від падаючої каменюки, почулося довге та протяжне відлуння.

— Нехай тепер посмішить принцесу. Адже він, бідолашний, так старався заради неї, — пробасив шеф, і вони разом із Хрунею зареготали.

— Ну що, посміялись, а тепер час до роботи, — заспокоївшись, промовив Голота та діловито рушив до машини.

— Шеф, а може, того… Одразу ґудзички поділимо? — наздоганяючи шефа, прошепотів Хруня.

— Можна, — погодився той.

— Але перед цим, шеф, я вам маю дещо сказати… Таке сказати, що вам такого ніхто й ніколи не скаже, — озираючись, затараторив Хруня та, підбігши до шефа, улесливо зашепотів йому щось на вухо.

— Та ну? — здивовано вигукнув бой.

— Та я вам кажу, — скорчивши ображену міну, захитав головою Хруня та знову почав шепотіти.

— Не може бути!

— Даю чесне благородне слово, — багатозначно пробурмотів Хруня, по-підлабузницьки дивлячись на шефа. — І пігулки… Пігулки теж просто так ніколи не губляться. Він регулярно підступно викрадав людську