Юрій Григорович Логвін - Закляття відьмака

Він нетерпеливився, відчуваючи на собі важкий і гострий погляд бояринів. Книжникові було мулько на душі, наче нудьга яка на плечі насіла від того погляду в спину.

І тому він полегшено зітхнув, коли, весь перемазаний, став на порозі комори, утримуючи в одній руці козуб, а другою притискуючи до свитки цілий оберемок пахучих свічок.

— Красно дякую, мій господине…

— Слухай, а сала не бажаєш?…

— Якщо твоя ласка, мій господине… — вклонився нижче, ніж звичайно, Книжник.

— Слухай, а може, ти забереш копчені язики та добрий окіст? Тобі ж ця німецька страва так подобалась… Може б, ти їх забрав?

Книжникові стисло в грудях тривогою — треба швидше звідсіля забиратись! Хоч вони й добре тоді повпивалися, але, боронь Боже, він завжди добре пам’ятав, що вони тоді споживали. Ніяких німецьких окостів копчених і тим пак копчених язиків! Не було цього нічого на столі! Боярин швидко закрив на великий висячий замок комору і покрокував до холодника. Холодник здіймався невисоким чотирикутним зрубом на товстелезних дубових палях.

Книжник спинився, поставивши ногу на перший щабель східців до холодника. І не знав, що робити: чи йти йому за господином, чи не йти?

А боярин вже відкрив товстенні двері, вони без рипіння найменшого повернулись на бігунах, і він щез у темному отворі зрубу.

— Де ти подівся?! — зачулось нетерпляче з холодника.

Книжник, полишивши на східцях козуб з борошном та свічки, кинувся в холодник.

Боярин в одній руці тримав здоровенного копченого окоста, а в другій — оголену шаблю.

— Он бачиш, скільки добра? — боярин кивнув головою, і чорні пасма волосся знову зазміїлись на його гострих плечах.

З міцної ясеневої поперечини звисла важка в’язка темних, майже смоляних, копчених язиків.

«Це він привіз із Лядщини, — подумав Книжник. — Чого ж тоді не сказав ні слова, коли ми з ним гуляли? Але ж про іншу здобич говорив докладно. І про монети, і про зброю!»

— Твоя правда, твоя правда! — кланяючись, проказав Книжник, сам думаючи: хоч і каже боярин, що всякі гратуляції зайві, однак у них, у вельможних, свої обрахунки до всього. І краще весь час удавати покірність і повагу. Тим пак з цим навіженим.

А боярин вже рубав єломанню линву. В’язка язиків полетіла вниз. Та боярин встиг схопити за кінець линви, і в’язка заметлялась у його руці, не сягаючи підлоги.

Книжник зняв з кілка старий козуб і склав у нього копчений окіст, копчені язики.

З великим козубом з борошном та іншою вуджениною поспішив із боярського двору, обертаючись, дякуючи та кланяючись…

Коли вже Книжник був, може, за півсотні кроків від брами, стулки її знову відхилились і боярин покликав гостя:

— Слухай! Ти чого на світанку біля млина на гатці порпався? Там що — гатка розсипається?

— Га?.. — заскочений цим питанням, здивувався Книжник.

— Я кажу: що там — гатка рушиться?

— Та ні, нічого… Воду відвели з лотоків, і вона ручаєм біжить.

— А я й думаю, чого це ти там вдосвіта порпаєшся. Ну, ходи з Богом.

І боярин швидко зачинив браму.

Книжник ніс два важкі козуби із щедрими подаяннями. Та він навіть не чув густого запаху вудженого окосту. Не бентежив його і запах копчених язиків. Не подумав навіть про те, що то за язики — телячі чи свинячі.

Він і ваги не відчував своїми ніжними пальцями, що їх завжди оберігав від холоду, вологи та важкої ноші. Гарячково думав про того, що на нього був схожий. Хто його двійник? Хто грає в шинках на дуді? І чого цей «хтось» весь час крутиться поруч, наче грає з ним у піжмурки? І з’являється так, щоб його за Книжника вважали. Відколи Книжник пішов до монастиря, він не пам’ятав, щоб його з кимось плутали. Його лише кілька разів сприймали за іншого. Але то було так давно… Коли ще він був хлопчиськом. Він тоді у рідкі години забав бігав купатись до Почайни чи на Оболонь на конях покататись. І чомусь ковалі його називали Лавриком. Ні човнярі, ні вантажники, ні теслі, ні гончарі, а лише ковалі. Коли він їм казав, що його звуть не Лавром, вони дивувались: «Диви-и! Схожий на того хлопчика, як дві краплі. І голосок точнісінько такий!..» Та не пояснювали, хто той хлопчик, а він і не питав. Бо він хлопчик гречний — знав правила чемної поведінки. Матусі покійній від того була радість несказанна. Вона аж розквітала, як хтось її синочка хвалив. І не було ні разу, щоб старші на нього поскаржилися. Ще від ранку, від того, як він наче поштовх відчув у повітрі, ніби невидима сила, його штурхонула в спину незбагненна тривога, і вона погнала його до боярина. Нічого дурити себе! Хай на дві ночі свічок вистачало б, та он цілий окоренок не поколотий на скіпки. Сухий, дзвінкий і смолою пахучий. І була б із нього щепа, що тільки ну! Не всяка свічка таке сильне світло дасть. Неспокій і страх погнали його до садиби боярина. А слова боярина, хоч він і навіжений, переконали Книжника, що його двійник існує. І, без сумніву,