Валентин Лукіч Чемеріс - Феномен Фенікса

Але якщо Сонце на сто відсотків складається з гарячого газу, то що змушує газ утримуватися в одному місці? Чому він не розвіється як дим від багаття?

Його утримує, — аби Сонце не розвіялось в космосі, — гравітація. Вона впливає на все у Всесвіті. А маса Сонця дуже велика, тож потужне притягання і утримує газ в одному місці.

Але тут виникає інше питання: якщо сонячна гравітація притягує гази, то чому вона не стисне їх в кулю меншого розміру?

А тому. Чим гарячіший газ і чим більше він стиснений гравітацією, тим вищий тиск. Він і роздуває Сонце, і ось що виходить: гравітація стискує, а тиск роздуває, і на якомусь рівні (що відповідає кулі з певним діаметром) ці дві сили урівноважуються. Тому Сонце й має визначений діаметр — він рівний 1 391 000 км, тобто приблизно в 109 разів більший за діаметр Землі. (В середині Сонця можна помістити 1 300 000 планет типу Землі. Хоча у 1995 році у Всесвіті була виявлена планета, що відноситься до іншої зоряної системи, так ось вона в 150 разів масивніша Землі!)

Цим обумовлена й кругла форма Сонця: гравітація притягує речовину до центра однаково у всіх напрямках, а тиск точно так же відштовхує речовину у всіх напрямках від центру.

Потік іонізованої водневої плазми, тобто газу, що складається з електронів і протонів приблизно однакової щільності, рухається від Сонця з надзвуковою швидкістю — на орбіті Землі ця швидкість складає приблизно 470 км/с. І цей потік заряджених частинок, званих сонячним вітром, збурює постійно і поповнює магнітосферу Землі.

На Сонці час од часу трапляються різні збурення і деякі види сонячної активності роблять вплив на Землю. Ці спалахи викидають згустки сонячної плазми вагою в мільярди тонн в Сонячну систему, де частина їх і стикається з магнітною парасолею Землі, її магнітосферою. В результаті такої взаємодії на Землі виникають північні і південні полярні сяйва, а також геомагнітні бурі — все це називається космічною погодою. І хоч Сонце посилає нам цілющу енергію, без якої було б неможливим життя на Землі, але часом надмір цієї енергії — причина багатьох лих. Як і ліки, сонячна енергія корисна лише дозована. (Як і вода, що теж є однією з основ життя на Землі).

Виходить дилема, яку вирішити неможливо: менше сонця — погано, а більше — ще гірше.

Нашій планеті ще й пощастило, що вона знаходиться на безпечній — ба, ба, благодатній! — відстані від розжареної зірки, пекельної в своїй основі, смертоносної, званої Сонцем, на такій, що дає життя, а не загибель. Бо коли б Земля була ближче до свого світила, вона просто згоріла б (в крайньому разі перетворилася б на мертву Венеру із немислимими для всього живого тисками й температурами), а коли б вона була далі — як хоча б той же Нептун, — то просто замерзла б, покрившись вічним снігом і льодом, що теж убило б все живе на ній. (А втім, на Нептуні воно за таких умов і не могло б зародитися).

150 мільйонів кілометрів від Сонця — якраз та відстань, коли не надто жарко і не надто холодно, коли для життя умови якраз.

І все ж на Землі (в певних її широтах) і довгі та люті зими бувають, і пекельна жарота круглорічно.

Спеки на Землі, здається, більше, і призвідницею її є наше лагідне, гарне і ніжне сонечко, адже це воно нагріває повітря в літню пору часом і немилосердно (про пустелі й не говоримо).

Тож іноді сонечко з лагідного і доброго, і теплого світила, Бога нашого, творця всього сущого перетворюється ледь чи не на диявола, в крайньому разі на безжалісного, невмолимого і лютого ворога всього живого…

Виходить, що Сонце не лише дарує життя, воно його може і знищити. Поки що, правда, лише в певних районах…

У міфі про Ікара, сина міфічного Дедала, втілена вікова мрія людства здійнятися до Сонця і далі, в Космос, аби покорити Всесвіт. Чи бодай його пізнати — це реальніше.

Втікаючи з крітського полону, Дедал змайстрював собі й синові крила з пташиного пір’я, що його скріпив воском. Тому й застерігав сина не здійматися надто високо, інакше Сонце розтопить віск, крила розпадуться і це стане кінцем для літуна.

Ікар не зважив на застереження батька, піддався спокусі «дістатися Сонця» і загинув. Власне, його вбило Сонце своїм гарячим промінням. Цим міфом ніби застерігається людство: бережіться, люди, адже Сонце — джерело життя на Землі, — може бути і вбивцею того життя. Тож Сонце варто тримати на певному повідку (аби тільки була така можливість), не дуже йому довіряти. Ба, навіть остерігатися його, світлоносного творця життя на Землі, бога нашого в небі голубому.

Але як утримати Сонце на повідку? Та й де дістати такий повідок? Отож і виходить все та ж дилема, що не вирішити: мало сонця — погано, багато — ще гірше… І як не верти, як не крути, але колись доля Ікара спіткає і все людство.

Давним-давно в небі Китаю, вище найвищих хмар, під сонцем, місяцем і зорями жило одне божество — лучник на ймення Хоу-І.