Террі Пратчетт - Химерне сяйво

Багаж не відповів.

— Слухай, я за нього не несу відповідальності, — сказав Ринсвінд. — Погодьмося на цьому раз і назавжди.

Багаж нічого не сказав, та цього разу голосніше.

— Ну ж бо... біжи за ним. Тобі зі мною не по дорозі.

Багаж підібрав свої куці ніжки і всівся посеред дороги.

— Все, я поїхав, — сказав Ринсвінд. — Я не жартую, — додав він.

Чарівник розвернув коня в новому керунку і зиркнув вниз. Перед ним сидів Багаж.

— Даремно намагатися пробудити мою совість. Про мене — сиди тут хоч увесь день. А я собі просто їду далі, ясно?

Він виразно подивився на Багаж. Той дивився в протилежному напрямку.

— Я думав, ти повернешся, — сказав Двоцвіт.

— Не хочу про це говорити, — відказав Ринсвінд.

— Поговоримо про щось інше?

— Авжеж, чом би й ні, наприклад, про те, як звільнитися від оцих мотузок, — сказав Ринсвінд. Він сіпнув мотузки, якими були зв’язані докупи його зап’ястя.

— Не можу збагнути, що в тобі такого цінного, — озвалася Херрена. Вона сиділа на камені навпроти них, поклавши меча собі на коліна. Більшість її людей залягли між камінням значно вище і спостерігали за дорогою. Влаштувати засідку на Ринсвінда з Двоцвітом виявилося до сміхоти легкою справою.

— Вімз розповів мені, що ваша скриня зробила з Ґанчією, — додала вона. — Не скажу, що то для нас велика втрата, проте сподіваюся, вона розуміє, що якщо наблизиться до нас ближче, як на милю, я власноруч переріжу горлянки вам обидвом, ясно?

Ринсвінд гарячково закивав головою.

— Добре, — сказала Херрена. — Вас треба доставити живими чи мертвими, мені ж — по цимбалах, як саме, та якомусь з моїх молодців може закортіти погомоніти з вами про тих тролів. Якби сонце не зійшло саме в ту мить...

Не закінчивши фразу, вона встала і пішла геть.

— Ну ось, маємо ще одну халепу на свою голову, — озвався Ринсвінд. Він знову смикнув мотузки, що стягували його руки. Позаду був камінь, от якби він зумів дотягнутися до нього руками... так, власне так він і думав, камінь обдер йому кисті, та виявився надто тупим, щоб бодай трохи послабити мотуззя.

— Але до чого тут ми? — закліпав очима Двоцвіт. — Це ж все через оту зірку, правда?

— Я нічого про неї не знаю, — відповів Ринсвінд. — Я ніколи не відвідував уроки астрології в Академії!

— Думаю, все врешті-решт владнається, — мовив Двоцвіт.

Ринсвінд глипнув на нього. Такі репліки завжди заводили його в глухий кут.

— Ти справді так вважаєш? — спитав він. — Тобто ти в це віриш?

— Ну, коли подумати, все ж так чи інакше закінчується зазвичай вдало.

— Якщо ти вважаєш, що цілковитий крах мого життя за останній рік є чимось вдалим, тоді, мабуть, твоя правда. Я з ліку збився, рахуючи, скільки разів мало не загинув...

— Двадцять сім, — сказав Двоцвіт.

— Що?

— Двадцять сім разів, — люб’язно пояснив Двоцвіт. — Я підрахував. Але ти цього так і не зробив.

— Що! Я мав ще й рахувати? — обурився Ринсвінд. В нього почала зароджуватись підозра, що його беруть на кпини.

— Та ні. Я мав на увазі, не помер. Тобі це не здається трохи підозрілим?

— О, цього я ніколи не заперечував, якщо ти це маєш на увазі, — сказав Ринсвінд. Він опустив погляд на свої ноги. Двоцвіт, звичайно, мав рацію. Заклинання не давало йому загинути, це факт. Якби він стрибнув у прірву з високої кручі, випадкова хмарина стримала б його стрімке падіння, в цьому він не сумнівався.

Єдиною хибою в цій теорії, як він збагнув, було те, що вона справджувалась тільки тоді, коли він у неї не вірив. Варто лиш подумати, що він невразливий, і йому гаплик.

Отож у цілому наймудріше — взагалі про це не думати.

Зрештою, він міг і помилятися.

А ось те, що в нього починає боліти голова, не залишало в нього жодних сумнівів. Він дуже сподівався, що Заклинання сиділо десь в районі головного болю і добряче від нього потерпало.

Вони виїхали з видолинку — Ринсвінд та Двоцвіт, кожен у сідлі зі своїм поневолювачем. Ринсвінд незручно примостився попереду Вімза, який підвернув ногу і був у поганому гуморі. Двоцвіт сидів перед Херреною, а поза-як він був досить низького зросту, це означало, що в нього принаймні не змерзнуть вуха. Вона їхала, стискаючи у руці ніж, напоготові дати відсіч будь-яким стоногим скриням; Херрена ще не з’ясувала, чим був отой Багаж, та вона була досить тямуща і розуміла, що він не дасть заподіяти Двоцвітові смерть.

Не минуло й десяти хвилин, як вони побачили його посередині дороги. Його кришка, мовби на знак заохочення, була відчинена. Всередині було повно золота.

— Об’їдемо її, — наказала Херрена.

— Але ж...

— Це — пастка.

— Атож, — підтримав її Вімз, блідий, як полотно. — Можете мені повірити.

Ватага волоцюг неохоче скерувала своїх коней в об’їзд блискучої спокуси і почвалала дорогою далі. Вімз полохливо оглянувся, побоюючись побачити, що скриня біжить за ними навздогін.

Те, що він побачив, було чи не гіршим. Вона зникла.

Поодалік з одного боку шляху висока трава таємничо заколихалась і завмерла.

Ринсвінд був не бозна-яким чарівником і ще гіршим воякою, зате чудово знав, що таке страх, і боягузів відчував за версту.