Раїса Петрівна Іванченко - Княгиня Ольга

що вирядився у священицьку рясу й блазнював разом з отими бородатими священиками, які понаходили в Київ невідь-звідки. Не чоловіча то справа. Таки й справді, не може Гліб бути володарем. Володар — це той, хто сильніший, спритніший, жорстокіший... Доки матінка твердою рукою розправлялась зі своїми ворогами, доти й боялися її. А нині знову слова про доброту, упокорення... Ні! Не державці вони. Асмуд правду казав: володар той — кого бояться. І Свенельд так само каже. Тому вони й надбали тут і землі, і владу. Він буде також усе мати. Лишень вскочити йому в сідло батькового коня!.. Лишень загнуздати у його вуздечку владу, волю і тугий вітер нескінченних доріг...

Асмуд ковзнув поглядом по збуреному обличчю Святослава — і все збагнув.

—   Ходімо до витязя Свенельда, мовлять, повернувся його син з дружиною. Добра дружина у Свенельдича!

Асмуд не хотів, щоб Святослав наближав до себе Чуриню. Менше русичів треба допускати до князя — і будуть вони, варяжини, ціле життя панувати з ним, Святославом.

—    Хай Чуриня також іде зі мною,— твердо мовив Святослав.

—    Чуриня — син боярині-злодійки, що отруїла Степка,— нагадав Асмуд. Мовляв, бережись і ти, княжичу!

Але Святослав мав тверду вдачу:

—   Чуриня піде зі мною також.

Старий варяжин сховав під повіками тривожний погляд. Він уперше почув, що княжич сказав «зі мною», уперше відділив себе від нього, його навчителя. Невже кінчається його влада над спадкоємцем київської землі?

—   Да буде,— погодився Асмуд. І поклав собі: будь-що утримати княжича біля варязької дружини, подалі відсовувати отих настирливих боярчуків, що пнуться до Княжої Гори.

Свенельд ніби очікував на гостей. Широко розставляв руки для обіймів, старечі очі сльозились від радости. Таки ж велика честь для його дому — приймати княжича Святослава.

—   Мстишо, ходи-но сюди. Ось він — твій володар і твій побратим. Як ми були побратимами з його вітцем, так і ви, сини наші, будьте поріднені!..

Витязь Свенельд знав, як пригорнути до себе душу княжича: стриманими лестощами, увагою і пошаною... О, скількох володарів тримав на своїй шворці цей старий сивий крук!..

—     А це хто? — раптом угледів Чуриню.

—     Се Чуриня. Прийшов у мою дружину зі своїми сіверськими молодцями.

—     Навіщо тобі непевні люди, Святославе? Хіба мої батьківщани тобі погано служать? Вірніших людей не має навіть кесар царгородський!..

Святослав кинув оком на Чуриню, що в очікуванні припросин все ще стояв біля порога й з цікавістю розглядався. Княжичу було шкода відсилати його від себе. Він же привів йому своїх дружинників, а ще й знав якусь таїну чародійську. Зрештою, це його, Святославова, воля тут є головною! Яко переємця київського керма.

—     Се мій дружинник вірний і має бути зі мною скрізь.— витязь Свенельд аж округлив свої сльозаві старечі очі від подиву.

—     Овва! Се той, у котрого мати отруйниця? Котра важила на княгиню та випадком втрапила на Степка Книжника...— сухорляво реготнув Свенельд й подивився на Чуриню. Мовляв, чи маєш право бути серед нас? Таких чесних і порядних витязів!

Чуриня втягнув у плечі голову, ніби хотів підлізти кудись під піл. Але наступної миті вихопив свій тонколезий меч і заніс над головою Свенельда.

—   А ти хто тут? Князя Ігоря заманив у дебрі, щоб його там вбили, для чого? Думаєш, твоїх козней люди не знають?

Асмуд блискавично перехопив руку Чурині з мечем і затиснув її так, що той аж скривився. Святослав сяяв очима вусібіч — оце так вої! Оце так Чуриня! Славний витязь буде у нього віднині.

—   Чекай же... сопливець! — відсапувався перепуджений Свенельд.— На кого руку здійняв — знаєш? Коби не знав твого славного вітця, отут би й покотилася твоя голова...

Заднім числом був хоробрий Свенельд. Коли б не Асмуд, то напевне ж його голова покотилася б першою... Святослав це розумів і тому сказав Чурині:

—   Будеш завжди сидіти на учтах зі мною. По праву руку.

Чуриня ще не отямився від спалаху. Лише згодом усвідомив, яка честь була йому дарована. Та вже знав, що йому нелегко буде потіснити від Святослава оце гадюче кубло варяжинів, що сплелися цупко навколо княжича і тримали його в своїх обіймах, нікого не підпускаючи... Але на те він син знаменитої боярині Гордини і владного віщого Олега! Чекай же, старий круче Свенельде! Твій час скоро мине. Чуриня тобі віддячить за зневагу.

Свенельд не здогадувався про ці наміри боярчука. Лише білою люттю блиснули його сиві очі. Бо не Мстиша, не його син, а якийсь злодійчук Чуриня, паросток отієї відьми Гордини, дістав честь сидіти по праву руку Святослава.

Але в цю мить до княжича уклінно заговорив Асмуд:

—   Святославе, ти мудро вчинив, що вибрав собі содруга відважного,— Чуриня нікого не вбоявся! — він має сидіти по праву руку. А по ліву хай сяде мій син, відважний вой і відданий тобі витязь — Рулав.

Святослав окинув поглядом велетня-варяжина, якого знав давно, і сказав:

—   Рулаве, сідай завжди зі мною. По ліву руку.

Син Асмуда поспішливо зайняв місце по ліву руку від Святослава.

Свенельд пополотнів, проте змовчав. Ще не останні слова княжича Святослава сказані на сім світі! Ще настане час і для його сина — Мстиші Свенельдича!..

* * *

Уже зовсім розвесніла над Києвом блакить. У білому мареві овидів танули журавлині ключі. Об піщану рінь дзвінко хлюпала тепла хвиля Дніпра. Гомоніли знову пташиним ґвалтом гаї і ліси. Княгиня повагом простувала стежиною до своєї церквиці, і знову здалося їй, що раніше весни були не такі буйні й гомінкі, що такого квітіння й п'янкого трунку над цією землею вона ще не бачила. І такого нестримного сміху дівочого чи полохливої задуми в очах парубків ще не було. І навіть старець, зіпершись на ковіньку, ні з чого усміхався до неба, і дитя завмирало від якогось нового відчуття, що приносила весна. Відчувала, що навіть вона, сувора, зачаєна в свої великі думи і притлумлені жадання, насторожена до світу і заклопотана нелегкими державними справами, раптом огледілась довкола себе і ні з сього ні з того розм'якла душею й також усміхнулась до весняного неба.

Але це була тільки мить. Уже наступної миті вона суворо зморщила чоло, стиснулась душею і нижче натягла на очі чорну хусту. Їй не можна розслаблюватись ні духом, ні помислом. Не можна й на хвильку забути, що вона мусить негайно робити, з ким говорити, куди послати двірських чи священиків. Державне кермо не