Олександр Грін - Пурпурові вітрила

Дорогою трапилось їм судно. Вони домовилися з ним, щоб пересісти на нього, і пересіли, а своє кинули.

— А далі? — сказав я, після того як всі втупилися на дівчину, нічого не розуміючи.

— Далі не знаю, — вона засміялася з втомленим виглядом, раптом охолонувши, і злегка плеснула себе по щоках, наївно роззявивши рота.

— Все знала, а тепер раптом забула, — сказав Проктор. — Ніхто не зрозумів, що ти хотіла сказати.

— Мені все одно, — оголосила Дезі. — Але ви — зрозуміли?

Я сказав «так» і докинув:

— Випадок цей такий незвичайний, що будь-яке пояснення, яким би правдоподібним воно не було, залишається бездоказовим.

— Темна історія, — зауважив Проктор. — Чув я багато байок, та й тепер ще люблю слухати. Проте над деякими з них задумаєшся. Чули ви про Фрезі Ґрант?

— Ні, — сказав я, здригнувшись від несподіванки.

— Ні?

— Ні? — підхопила Дезі тоном вище. — Давайте розкажемо Гарві про Фрезі Ґрант. Ну, Больте, — звернулася вона до матроса, що стояв біля борту, — це за твоїм фахом. Ніхто не вміє так розповісти, як ти, історію Фрезі Ґрант. Скільки разів ти її розповідав?

— Тисяча п’ятсот два, — сказав Больт, кремезний чоловік з чорними очима й іронічним ротом, захованим у кучерявій бороді скіфа.

— Уже брешеш, але тим краще. Ну, Больте, ми сидимо у товаристві, у вітальні, у нас гості. Дивись не осоромся.

Поки тривав цей вступ, я змусив себе слухати, як сторонній, який нічого не знає.

Больт сів на складаний стілець. У нього були прийоми оповідача, який цінує себе. Він причесав бороду п’ятірнею вгору, відкрив рот, злегка звісивши язика, обвів усіх присутніх поглядом, провів величезною долонею по обличчю, крекнув і підсів ближче.

— Років сто п’ятдесят тому, — сказав Больт, — ішов з Бостона в Індію фрегат «Адмірал Фосс». Серед інших пасажирів був на цьому кораблі генерал Ґрант, і пливла з ним його донька, чудова красуня, яку звали Фрезі. Треба вам сказати, що Фрезі була заручена з одним джентльменом, який уже років зо два служив в Індії і обіймав військовий пост. Який був той пост, — чи варто говорити? Якщо ви скажете — «варто», ви програли, бо я цього не знаю. Треба вам сказати, що коли я раніше викладав цю цікаву історію, Дезі всіляко намагалася вивідати, який же пост обіймав наречений-джентльмен, і якщо вона наразі не питає…

— То тобі немає до цього ніякого діла, — перебила Дезі. — Якщо забув, що далі, — запитай мене, я тобі розповім.

— Добре, — сказав Больт. — Звертаю увагу на те, що вона сердиться. Хоч би там що, «Адмірал Фосс» був у дорозі півтора місяці, коли вдосвіта вахта помітила величезну хвилю, що йшла при спокійному морі та помірному вітрі з південного сходу. Йшла вона зі швидкістю білизняного котка. Звісно, всі перелякались, і кинулися робити все, щоб потонути, так сказати, красиво, з видимістю, що гинуть не моряки-нездари, які зроду-віку не бачили валу заввишки метрів у сто. Нічого, проте, не сталось. «Адмірал Форс» поповз угору, завмер на висоті дзвіниці св. Петра і пішов вниз так, що, коли спустився, швидкість його ходу була тридцять миль на годину. Само собою, вітрила встигли згорнути, коли ж ні, то зустрічний, від руху, вітер перевернув би фрегат дзиґою.

Хвиля пройшла, пішла і більше іншої такої хвилі не було. Коли сонце покотилося за обрій, з корабля побачили острів, не зазначений на жодній мапі; на шляху «Фоска» не могло бути острова, розташованого на цій широті. Розгледівши його в підзорні труби, капітан побачив, що на ньому не видно жодного дерева. Але він був прекрасний, як коштовність, якщо покласти її на синій оксамит і дивитися зовні, через вікно: так і хочеться взяти. Він складався із жовтих скель і блакитних гір чудової краси.

Капітан одразу записав у корабельний журнал, що відбулося, але до острова вирішив не підходити, бо побачив безліч рифів, а берег являв собою прямовисний схил, без бухти і мілини. Тим часом як на містку зібрався натовп і на пару з офіцерами переминав язиками дивне явище, з’явилася Фрезі Ґрант і почала благати капітана, щоб він пристав до острова — подивитися, яка це земля.

«Міс, — сказав капітан, — я можу відкрити Нову Америку і зробити вас королевою, але немає можливості підійти до острова з такою глибкою посадкою фрегата, бо заважають буруни і рифи. Якщо ж спорядити шлюпку, це нас може затримати, а оскільки виникло побоювання, що ось-ось встановиться штиль, то нам доводиться поспішати на південь, де є повітряна течія».

Фрезі Ґрант, хоча була доброю дівчиною, — ось, скажімо, як наша Дезі… Зверніть увагу, джентльмени, на її обличчя при цих словах. Так я говорю про Фрезі. Її всі любили на кораблі. Проте в ній сидів жіночий чорт, і якщо вона чогось задумувала, її потрібно було зупинити.

— Слухайте! Слухайте! — закричала Дезі, підпираючи підборіддя рукою і розширюючи очі. — Зараз починається!

— Цілком вірно, Дезі, — сказав Больт, обкусуючи свій брудний ніготь. — Ось воно й почалося, як це буває у панночок. Інакше кажучи, Фрезі стояла, закусивши губу. В цей час, як на гріх, молодий лейтенант, надумав їй сказати комплімент. «Ви такі легкі, — мовив він, — що при бажанні могли б пробігти до острова по воді, не замочивши ніг». І що ви думаєте? «Хай буде по-вашому, сер, — відказала вона. — Я вже дала собі слово бути там, я додержу його або помру». І от, перш ніж хтось устиг сягнути рукою, схопилася вона на поручні, задумалася, зблідла і всім махнула рукою. «Прощавайте! — сказала Фрезі. — Не знаю, що робиться зі мною, але відступити вже не можу». З цими словами вона зістрибнула і, скрикнувши, завмерла на хвилі, наче квітка.

Ніхто, навіть її батько, не міг сказати слова, так це всіх вразило. Вона обернулася і, посміхнувшись, сказала: «Це не так важко, як я думала. Передайте моєму нареченому, що він мене більше не побачить. Прощай і ти, любий тату! Прощай, моя батьківщино!»

Поки це відбувалося, всі стояли, як зв’язані. І ось із хвилі на хвилю, стрибаючи й перескакуючи, Фрезі Ґрант побігла до того острова. Тоді опустився туман, вода здригнулась, і, коли туман розвіявся, не було видно ні дівчини, ні того острова, — як він піднявся з моря, так і опустився знову на дно. Дезі, візьми хустку і витри очі.

— Завжди плачу, коли доходить до цього місця, — сказала Дезі, сердито сякаючись у витягнуту нею з кишені Тоббогана хустку.

— Ось і вся історія, — закінчив Больт. — Що було на кораблі потім, звичайно, не цікаво, а