Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том сьомий

у старця торбу вкрадуть, видеруть золоту пломбу з рота в мерця, ще й голоситимуть як на пуп, коли той мрець дасть їм здачі. Усі вони одним миром мазані, і великі й малі. Погляньте на цукровий трест! Маючи он скільки мільйонів, як послідущий злодюжка краде воду з нью-йоркського водогону й обважує уряд на своїх фальшивих терезах. Сумління й громадський обов'язок! Забудь за них, хлопче.

РОЗДІЛ VIII

Заживши цивілізації, Буйний День не змінився на краще. Правда, він почав чепурніше вдягатись, більш-менш опанував гарні манери, говорив уже культурнішою мовою і звик до розкішного життя. Його хист грати й підбивати під себе інших людей розвинувся надзвичайно. У хитромудрій, запеклій гризні самців його розум вигострився, як лезо бритви. Але він зачерствів, утратив давню щирість і добродушність. Про справжні тонкощі культури він нічого не знав і не здогадувався, що вони існують. Влада над людьми змінила його так, як вона міняє усіх. Він зробився жорстоким, запеклим циніком. Не довіряючи визискувачам, зневажаючи дурнів з визискуваної череди, він вірив тільки в себе самого. Це призвело його до надмірного самозахоплення, до зарозумілості. Він утратив будь-які добрі почуття й навіть повагу до інших, і йому нічого не залишалось, як кадити ладаном на вівтарі своєї пихи.

Фізично він був уже не той залізний чоловік, яким прибув з Півночі. Він мало рухався, їв більше, ніж треба, й забагато пив. Його м'язи прив'яли, і кравець не раз уже натякав йому, що стан його товщає. І справді, в нього почало рости виразне черевце. Той фізичний занепад відбився і в обличчі. Міське життя змінило його сухі індіянські риси. Колись запалі під вилицями щоки скругліли, під очима ледь позначились капшуки, шия погрубшала і з'явились перші ознаки подвійного підборіддя. Колишній аскетичний вигляд, слід пережитих знегод і важкої праці, зник. Лице обважніло й розпливлось. Тепер воно виказувало натуру непоздержливу, безжальну й жорстоку.

І в товаристві почав він обертатись у нижчому. Він провадив свою гру сам-один і зневажав майже всіх партнерів, не відчував приязні до людей, не намагався їх зрозуміти, був зовсім незалежний від них, отож мав дуже мало спільного навіть з тими, з ким зустрічався в «Альта-Пасіфіку». А ще до того, в самому розпалі боротьби з пароплавними компаніями, коли його операції завдавали незмірної шкоди всьому діловому життю краю, його попросили виступити з клубу. Йому те не дуже дошкулило, він залюбки перебрався до клубу «Ріверсайд», що організували й фактично утримували муніципальні верховоди. Ці люди більше йому подобались. Вони були простіші, примітивніші й не дерли високо носа. Вони мали якусь бодай розбійницьку чесність і не приховували, що хочуть виграти. Брутальні, неотесані зовні, вони принаймні не вдавали святих, не лицемірили. В «Альта-Пасіфіку» йому сказали, що не розголошуватимуть його виходу з клубу, а самі потайки дали знати газетам. Ті, звісно, потрапили це використати. Та Буйний День, осміхаючись, мовчки йшов своїм шляхом, хоч і відзначив собі чорним хрестиком не одного члена клубу, що йому в майбутньому малося спробувати на своїй шкурі важку лапу клондайкського мільйонера.

Те скажене цькування в газетах тривало кілька місяців і знищило репутацію Буйного Дня до решти. Не лишилося в житті його жодної події, щоб її не перебрехали, не обернули на злочинство чи підлоту. Перед усім світом ославлений такою безчесною потворою, він мусив поховати останню надію запізнатися з Діді Мейсон ближче, яка ще жевріла десь на дні душі. Хіба ж вона схоче й поглянути ласкаво на таку людину? Він збільшив їй платню до сімдесяти п'яти доларів на місяць і помалу почав про неї забувати. Про надбавку до платні він сповістив її через Моррісона, потім вона сама подякувала Буйному Дневі, і на цьому скінчилось.

Якось у суботу Буйний День, почуваючи себе дуже втомленим і пригніченим від міського життя, піддався забаганці, що потім відіграла в його житті вельми поважну роль. Його потягло геть з міста, захотілося спочити від нього, подихати свіжим повітрям. Ніби соромлячись того, він придумав собі вимовку: треба, мовляв, поїхати в Глен-Клен глянути на ту цегельню, що йому колись накинув Голдсуорсі.

Він переночував у маленькому заїзді, а в неділю вранці верхи на коні, винайнятому в глен-еленського різника, виїхав з містечка. Цегельня була недалеко, на рівній площині за річкою Сономою. Вже між деревами замаячіли комини, коли, позирнувши ліворуч, він побачив за півмилі під дороги купу невисоких лісистих пагорбів. Вони спинались по нерівному схилі Сономської гори, що височіла позад них, також укрита лісом. Дерева на пагорбах немов кивали йому, кличучи до себе, а сухе повітря раннього літа, все пронизане сонячним світлом, п'янило Буйного Дня, наче вино, і він несвідомо дихав глибоко-глибоко. До цегельні йому не кортіло. Він утомився від справ, і його вабили тінисті пагорби. Під ним був добрий кінь — на таких він їздив колись давно, ще підлітком, як жив у Східному Орегоні. Тоді з нього був неабиякий верхівець, і тепер він залюбки вслухався в брязкіт вудил та рипіння шкіряного сідла.

Буйний День вирішив насамперед потішити душу, а тоді вже поїхати на цегельню. Він спинився на узвишші й обдивився, як краще дістатися до пагорбів. Звернувши ліворуч на перший путівець, він пустив коня чвалом. По обидва боки путівця трава буяла по пояс людині, і він, з насолодою роздимаючи ніздрі, вдихав на повні груди її теплі пахощі. Довкола злітали вгору жайворонки, і звідусюди лилась їхня дзвінка пісня. Путівцем колись, видно, возили глину на бездіяльну тепер цегельню. Виправдовуючись перед собою тим, що не пошкодить оглянути все, Буйний День під'їхав навіть до глинища, що зяяло величезною раною на схилі пагорба. Але там він довго не загаявся і, ще раз звернувши ліворуч, поїхав навпростець без дороги. Місце було пустельне, ніде не видніло жодної ферми. Після гомінкого міста це було на диво приємно. Тепер він їхав рідким лісом, маленькими заквітчаними галявинками. Натрапивши на джерело, він спинився, скочив з коня, простягся на землі і припав до чистої води. Потім роззирнувся — і аж дух забило під навколишньої краси. Йому враз ніби очі відкрилися, і піп збагнув, що ніколи не вмів бачити її по-справжньому, а потім і зовсім про неї забув. Де ж пак, орудуючи мільйонами, пам'ятати про такі речі! Він упивався повітрям, цією красою, далеким співом жайворонків і почував себе, як той грач, що, просидівши цілу ніч за покером у душній кімнаті, враз вийшов на свіже вранішнє повітря.

Біля підошви пагорбів він натрапив на напівполаману