Валентин Миколайович Тарасов - Чеслав. В темряві сонця

— Однак не для мене, — самовдоволено зауважив Сокіл. — Ну, чого стирчиш, немов гуля посеред лоба? Чи думаєш, лише ми по ночах не спимо? Може, кому теж чого приспічило? А розголос, що ти отут, ні тобі, ні мені не потрібен. Заходь у хатину! Дай-но обіпруся об тебе.

Тільки тепер Чеслав помітив, що Сокіл ледве тримається на ногах і від того обпирається об стіну. Він підставив наставникові своє плече, і вони ввійшли до хати.

Довівши старого до його ложа, Чеслав допоміг йому лягти і тільки тоді зміг огледітися. У кутку він запримітив Руду, що прокинулася.

— Усе бігаєш, шукаєш, малий? Упертий!.. З дитинства такий!.. — крекчучи, але стримуючись, щоб не застогнати від рани, що його ще непокоїла, Сокіл зручніше влаштовувався на своєму ліжку. — Ну, кажи, навіщо до мене прибіг? Про подвиги свої розповісти хочеш? Чи за порадою? Про що відаю, із задоволенням поділюся.

— Дякую… Не до тебе я нині, Соколе. Хоч і радий бачити тебе при силі й здоров’ї.

— Ну, це ти поперед вітру біжиш, хлопче. Я ледь устати можу… — почав був Сокіл, але коли остаточно зрозумів, про що говорить йому Чеслав, зупинився і лише за мить із подивом запитав: — А якщо не до мене, то навіщо в мою халупу забрів?.. Не розумію…

— Мені з твоєю Рудою поговорити треба, — подивився в бік дівчини Чеслав.

— З Рудою?! Це про що вам поговорити треба, Лісовик вас покусай?! Чи не було чого негідного між вами? Рудо?! — грізно рикнув на дочку Сокіл й одразу застогнав, оскільки торкнувся своєї рани.

Дівчина від цього рику вся стислася у своєму кутку.

— Великі — свідки: і в подумках не було, — злякано пробелькотіла Руда й натягнула на себе рядно.

— Не свари дочку, Соколе, нема ні в чому її провини, — поквапився внести ясність Чеслав. — Мені лише про одну справу в неї запитати треба.

Старий почухав свою розкуйовджену чуприну, потім поскріб бороду.

— Та я й не сварю зовсім… Однак що за справа до дівки в хлопця?.. Звісно ж, як буває… Тому й цікавлюся так суворо… Ну, треба, так запитуй, — змилостивився старий і сам приготувався уважно слухати.

Чеслав підійшов ближче до дівчини. Він розумів, що присутність старого — перешкода в його справі. Але куди ж його дінеш?

— Я, Рудо, про зілля тебе запитати хотів… — м’яко звернувся він до дівчини. — Про те, що ти в Мари брала…

— Про яке таке зілля?.. — сіпнулася кошлата голова Сокола.

Дівчина мовчала.

— Пам’ятаєш? — Чеславові було шкода, що в півтемряві хижі він не міг побачити вираз її очей.

— Не було того… Нічого не брала, — глухо відповіла Руда.

— Мені Мара сама сказала… — не повірив Чеслав.

— Наплутала вона щось, — уже впевненіше відповіла йому Руда. — Наплутала. Стара вона, який із неї поспит?

— Рудо!.. — чи то спинив, чи то пригрозив Сокіл.

— Зрозумій, Рудо, мені необхідно знати! — спробував переконати її Чеслав.

— Та якщо не брала, то про що ж знати?.. — була непохитною дівчина.

Чеслав зрозумів, що нічого іншого від неї не почує. Зазвичай завжди слухняна й покірна Руда зараз була тверда і вперто стояла на своєму.

— Може, і справді забула що знахарка? — знову втрутився Сокіл.

— Може, так воно і є — переплутала Мара, — відступив юнак.

— А що за зілля таке? І навіщо тобі про нього знати? — не вгамовувався Сокіл.

Було зрозуміло, що Чеслав розпалив цікавість старого.

— По сліду, по сліду йду. Сам учив, — відповів йому Чеслав.

Він не став розповідати старому про зілля, бо змарнував би багато часу, а його-то хлопцеві і не вистачало.

Сокіл закрутився на своїй постелі, ехнув від болю, а коли Руда метнулася до нього, щоб допомогти лягти зручніше, махнув на неї рукою: мовляв, відчепися!

— Ех, Лісовик усіх забери! Як би я хотів, хлопче, з тобою на пошуки податися! А то зовсім отут закис, у своєму барлогу. Так оце — на тобі — болячка сталася.

— Ми ще з тобою побігаємо, Соколе. Ти, головне, сил наберися, — підбадьорив його Чеслав, але думав уже про інше. — А я піду. Мені цієї ночі ще декого побачити треба.

— Нехай бережуть тебе Великі! — побажав йому Сокіл.

Нагнувшись, щоб не стукнутися головою, Чеслав вийшов із хижі.

«Невже Мара могла помилитися? Або Руда бреше? Але навіщо?! — зробив він кілька кроків і зупинився. — Ось і розберися в цих жіночих хитрощах!»

За його спиною почулися тихі, але квапливі кроки. Обернувшись, він побачив Руду.

— Брала я те зілля… — ледь чутно сказала дочка Сокола.

— Навіщо?

Дівчина насторожено озирнулася, начебто їх міг хтось побачити або почути, а потім відкрила Чеславові свою велику таємницю:

— Батька хотіла напоїти та пошептати йому, щоб удома більше тримався. А то носиться все по лісах, а в літах уже… А мені боязко за нього. Один він у мене залишився.

— А чого одразу не сказала? — запитав Чеслав, хоча й сам уже знав відповідь.

— Не хотіла при батькові. Він би мене за таке з кашею з’їв! — злякано сказала дівчина.

«То так, з’їв би! — подумки погодився Чеслав. І вирішив: — І правильно зробив би! Не має баба впливати на волю мужчини».

Але Руді він про це не сказав, а запитав про інше:

— А намисто в тебе є?

— Яке намисто? — здивувалася дівчина.

— Таке… з різнобарвними камінчиками.

— Є, — щиросердно зізналася вона.

— А де воно?

— У хижі. Принести?

Руда, намагаючись загладити свою провину, готова була схопитися за намистом.

— Та ні, не треба, — Чеслав уже зрозумів, що зараз вона говорить правду. — Ти йди, відпочивай, а то Сокіл подумає ще що… про нас, — пожартував Чеслав. — І я піду.

Повернувшись, юнак почав віддалятися від Руди, і вже за мить їх розділила темрява.

— А навіщо тобі намисто моє, Чеславе?.. — почув він тихий голос Руди за спиною.

Але її запитання так і залишилося без відповіді…

«Виходить, Руда не причетна. Ну, хоч тут усе зрозуміло, — немов скинув із себе частину тягаря Чеслав. — Тепер залишається вивідати в Голуби, що їй відомо про зілля».

Прокричав нічний птах… Перебігаючи від одного укриття до іншого, Чеслав крався до наміченої мети — свого дому. Зненацька біля однієї з хат він почув тихі голоси.

«Чиє ж це житло? Здається, Зимобора. Так і є».

Чеслав підійшов ближче. А ось і хрипкий голос самого хазяїна:

— Чого не спиш, дочко?

— Задушливо в хаті… — Чеслав упізнав голос Зоряни.

— Чи так уже й задушливо?

Підкравшись ще ближче та сховавшись за клуню, Чеслав зміг роздивитися в місячному світлі біля хати