Ніна Георге - Маленька паризька книгарня

Кунео не зводив очей зі своєї тарілки.

— Гаразд, — прошепотів Жан, коли його конвульсивні ридання закінчилися. — Гаразд. Усе добре. Мені треба випити.

Він важко дихав. У нього виникло якесь дивне бажання спочатку засміятися, потім поцілувати Зельду, а потім потанцювати з Елайєю.

Він заборонив собі оплакувати Манон, бо… бо ніколи офіційно не був частиною її життя. Адже поряд не було нікого, хто сумував би разом із ним. Він був один, абсолютно один із тягарем свого кохання.

До сьогодні.

Макс опустився, на столі все знову розставили: поправили тарілки, келихи, дзенькнуло об кераміку приладдя. Хав’єр сказав:

— Ну, що ж. Відкриваю ще одну пляшку.

Настрій за столом покращав. Аж тут:

— Заждіть, — дуже тихо попросив Кунео.

— Що?

— Прошу, будь ласка, почекайте хвилинку.

Сальваторе не відривав погляду від тарілки. Щось капало з його підборіддя в салатну заправку.

— Капітане. Мій дорогий Массімо. Дорога Зельдо, Хав’єре, мій друже. Маленька Елайє, дорога маленька Елайє.

— І Лупо, — прошепотіла молода жінка.

— Я теж мушу… де в чому зізнатись.

Його підборіддя досі лежало на могутніх грудях.

— Значить, так… Ось. Віветт — це дівчина, котру я кохав і впродовж останнього двадцять одного року прочісував кожну річку у Франції, кожну гавань, кожен порт, шукаючи її.

Усі закивали головами.

— І? — обережно запитав Макс.

— А… вона вийшла заміж за мера Латур і живе з ним уже двадцять років. У неї двоє синів і неймовірний, здоровенний, потрійний зад. Я знайшов її п’ятнадцять років тому.

— О, — зітхнула Зельда.

— Вона згадала мене, але після того, як переплутала із Маріо, Джованні й Арно по черзі.

Хав’єр нахилився вперед. Його очі спалахнули. Тепер він дуже тихо попихкував цигаркою.

Зельда нервово усміхнулась.

— Ви, звичайно, жартуєте?

— Ні, Зельдо. Я все одно й далі шукав ту Віветт, яку зустрів на річці в одну з літніх ночей багато років тому. Навіть після того, як знайшов справжню Віветт. Саме тому, що знайшов справжню Віветт, я мусив і далі її шукати. Це…

— Божевілля, — різко обірвав його Хав’єр.

— Тату! — із жахом вигукнула Елайя.

— Хав’єре, друже, я так…

— Друже? Ти брехав мені й моїй дружині! Тут, у моєму домі. Ти прийшов до нас сім років тому і навішав нам на вуха свою… свою торбу брехні. Ми дали тобі роботу, ми довіряли тобі, заради Бога!

— Дозвольте мені пояснити, чому…

— Ти використав свою романтичну комедійку, щоб викликати в нас співчуття. Це огидно!

— Будь ласка, припиніть кричати, — суворо сказав Жан. — Він, звичайно ж, робив це не навмисно. Хіба ви не бачите, як йому важко?

— Я можу кричати, скільки мені заманеться. Не дивно, що ви так його розумієте… У вас теж не всі дома з цією вашою мертвою жінкою.

— Ви занадто далеко зайшли, месьє, — відрізав Макс.

— Краще я піду.

— Ні, Кунео, будь ласка. Хав’єр дуже знервований, він на межі зриву. Ми чекаємо на деякі лабораторні результати щодо Лупо…

— Я не на межі зриву. Мені гидко, Зельдо. Гидко.

— Ми троє йдемо. Негайно, — сказав месьє Одинак.

— З Богом! — прошипів Хав’єр.

Жан підвівся. За ним — Макс.

— Сальво?

Тільки тепер Кунео звів очі. По його щоках текли сльози. В очах стояв бездонний смуток.

— Дуже дякую за вашу гостинність, мадам Зельдо, — сказав месьє Одинак.

Вона блідо й розпачливо йому усміхнулась.

— Бажаю удачі із Лупо, мадемуазель Елайя. Мені дуже, дуже шкода, що вам доводиться проходити через такі випробування. До глибини душі, — сказав він, звертаючись до хворої дівчини. — А вам, месьє Хав’єр, бажаю, щоб ваша прекрасна дружина і далі любила вас. Щоб ви колись зрозуміли, як це чудово. До побачення.

Вираз обличчя Хав’єра свідчив про його велике бажання віддухопелити месьє Одинака.

Елайя побігла за чоловіками через темний, тихий сад. Тільки її кроки у вологій нічній траві та сюрчання цвіркунів порушували тишу. Вона йшла босоніж біля Макса. Він ніжно взяв її за руку.

Коли вони стояли біля човна, Кунео хрипко мовив:

— Дякую, що… підвезли. З вашого дозволу, Giovanni Soledoso, я спакую свої пожитки й піду.

— Нема ніякої потреби ставати в позу й тікати в ніч, — спокійно відповів месьє Одинак.

Він піднявся на трап, і Кунео невпевнено рушив за ним.

Коли вони зняли прапор із носа човна, месьє Одинак запитав, сміючись:

— Здоровенний, потрійний зад? Що це, в біса, таке?

Кунео невпевнено відповів:

— Ну, уявіть собі потрійне підборіддя… у когось ззаду.

— Ні, краще не буду, — пирхнув месьє Одинак, ледве стримуючи сміх.

— Вам смішно, — пожалівся Кунео. — А от уявіть, що кохання всього вашого життя виявилось ілюзією. Із конячим задом, конячими зубами, і мозком, що, ймовірно, страждає на ксенофобію.

— Страх відкритого простору? Жах.

Вони несміливо усміхнулись один одному.

— Кохати чи не кохати — це мов кава або чай: у людей має бути вибір. Бо як іще нам перестати сумувати за померлими і за жінками, яких ми втратили? — пригнічено прошепотів Кунео.

— А може, цього й не треба.

— Ви думаєте? Не переставати сумувати, але… тоді? Що тоді? Що ж тоді померлі хочуть від нас?

Це було запитання, на яке месьє Одинак не міг дати відповідь упродовж усіх цих років.

Аж до сьогодні. Тепер він знав.

— Щоб ми зберігали їх у себе всередині — ось що вони хочуть. Ми носимо їх у собі, всі наші мертві й розбиті кохання. Тільки так ми можемо бути цілісними. Якщо ми починаємо забувати тих, кого втратили, тоді ми також більше не існуємо.

Жан дивився на річку Альє, яка виблискувала в місячному світлі.

— Усі кохані, усі померлі, усі люди, котрих ми знали. Усі вони — це річки, які впадають у море душ. Якщо ми не пам’ятатимемо їх, це море висохне.

Він відчував приголомшливу внутрішню спрагу, бажання вхопити життя обома руками, перш ніж час почне ще швидше летіти мимо. Він не хотів померти від спраги. Він прагнув бути широким і вільним, неначе море, — повним і глибоким. Він бажав мати друзів. Жадав кохати. Хотів відчути знаки, які Манон лишила в ньому. Відчути, як вона тече крізь нього і змішується з ним. Манон змінила його назавжди — цього не заперечиш. Так він став чоловіком, якому Катрін дозволила наблизитися до себе.

Жан Одинак раптом зрозумів, що Катрін ніколи не займе місце Манон. Вона посяде своє місце. Не гірше і не краще, просто інше. Йому хотілося показати Катрін усю широчінь свого моря!

Чоловіки побачили,