Анджей Сапковський - Відьмак. Кров Ельфів

все, приватна справа. Особисті рахунки, у які хтось втягує Стражу. Так наче… Ну, родина панянки чи наречений. Тож митники обережно порозпитували, хто за тим стоїть. І довідалися. Отож, це шляхтич, кажуть, язикатий, що твій канцлер, не бідний, не скупий, каже називати себе… Ріенс чи якось так. На лівій щоці має червону пляму, наче обсмалений. Знаєш такого?

Ґеральт устав.

— Плюскольцю, — сказав. — Я сходжу в Грабовій бухті.

— Як же це? А що з потворою?

— То ваші проблеми.

— До речі, про проблеми, — урвав Ольсен. — Глянь-но на правий борт, Ґеральте. Про вовка помовка.

З-за острова, із імли, що швидко розвіювалася, виплив баркас, на щоглі якого ліниво розвивався чорний прапорець, усіяний сріблястими лілеями. За екіпаж було кілька людей у шпичастих шапках темерійської Стражі.

Ґеральт швидко сягнув у торбу, видобув обидва листи — від Цірі й від Йеннефер. Швидко подер їх на дрібні клапті і викинув у річку. Митник дивився на те мовчки.

— Що це ти робиш, можна дізнатися?

— Не можна. Плюскольцю, попіклуйся про мого коня.

— Ти хочеш… — наморщився Ольсен. — Бажаєш…

— То моя справа, що я бажаю. Не втручайся в те, бо буде інцидент. Вони пливуть під темерійським прапором.

— Та драв я їхній прапор. — Митник пересунув корд поближче на поясі, протер рукавом емальований ринграф зі знаком орла на червоному тлі. — Якщо я на борту й забезпечую контроль, то тут Реданія. Не дозволю…

— Ольсене, — перебив відьмак, хапаючи митника за рукав. — Прошу, не втручайся. Того з обсмаленим обличчям на баркасі немає. А я мушу знати, хто він такий і чого хоче. Мушу з ним побачитися.

— Дозволиш, щоб тебе у колодки взяли? Не будь дурним! Якщо це особисті рахунки, помста чи приватне доручення, то ти відразу за островом, на Пучині, полетиш за борт із якорем на шиї. Побачишся, але з раками на дні!

— Це — темерійська Стража, не бандити.

— Отак? А тільки глянь на їхні пики! Зрештою, я зараз взнаю, ким вони є насправді. Подивишся.

Баркас наблизився швидко, стукнув об борт шкути. Один зі стражників кинув канат, інший зачепив багор за релінг.

— Я тут шкіпер! — Плюсколець загородив шлях трьом мосьпанам, що заскочили на палубу. — Це корабель компанії Малатія і Грока! Чого ви тут…

Один із мосьпанів, кремезний і лисий, безцеремонно відіпхнув його рукою, товстою, наче сук дерева.

— Такий собі Ґеральт, званий Ґеральтом із Рівії! — загримів, міряючи шкіпера поглядом. — Є такий на борту?

— Немає.

— Це я. — Відьмак переступив згортки й вузлики, наблизився. — Це я — Ґеральт, званий Ґеральтом. Про що йдеться?

— Іменем закону ви заарештовані. — Лисий повів поглядом по юрбі подорожніх. — Де дівчина?

— Я один.

— Брешеш.

— Стійте, стійте. — Ольсен вийшов з-за спини відьмака, поклав тому руку на плече. — Спокійно, без криків. Ви запізнилися, темерійці. Його вже заарештовано, і також іменем закону. Я його хапнув. За контрабанду. Згідно з наказом, забираю його до кордегардії в Оксенфурті.

— Як це? — нахмурився лисий. — А дівчина?

— Немає тут і не було ніякої дівчини.

Стражники переглянулися у нерішучому мовчанні. Ольсен широко усміхнувся, підкрутив чорного вуса.

— Знаєте, що ми зробимо? — пирхнув. — Пливіть із нами до Оксенфурта, темерійці. Ми й ви — люди прості, як нам знатися у законах? А комендант оксенфуртської кордегардії — людина розумна й бувала, він нас розсудить. Адже ви знаєте нашого коменданта, га? Бо він вашого, з Бухти, знає чудово. Викладете йому вашу справу… Покажете наказ, печатки… Бо ви ж маєте наказ із печатками, як треба?

Лисий мовчав, дивлячись на митника досить похмуро.

— Не маю я ні часу, ні охоти на Оксенфурт! — крикнув раптом. — Забираю пташку на наш берег — і все! Стране, Вітеку! Уперед, обдивитися мені шкуту! Знайти мені дівчину, мигцем!

— Зараз, стиштеся! — Ольсен не перейнявся криками, цідив слова повільно й чітко. — Ви на реданському боці Дельти, темерійці. Чи не маєте чогось на розмитнення? Чи якоїсь контрабанди? Зараз перевіримо. Пошукаємо. А якщо ми щось знайдемо, то вам все одно доведеться плисти до Оксенфурта. А ми, якщо захочемо, завжди щось знайдемо. Хлопці! До мене!

— Мій татусь, — раптом прокукурікав Еверетт, з’явившись перед лисим невідомо звідки, — рицар! Має ще більшого ножа!

Лисий блискавично схопив його за бобровий комір, підхопив з палуби, збиваючи капелюшок із пером. Перехопивши в поясі рукою, приклав хлопцю корделас до горла.

— Відступити! — крикнув. — Відступити, бо я шмаркачу горлянку переріжу!

— Евере-е-е-е-етте! — завила шляхтянка.

— Цікаві методи, — сказав холодно відьмак, — застосовує темерійська стража. Воістину, настільки цікаво, що й вірити не хочеться, що це насправді стража.

— Пельку стули! — вереснув лисий, трясучи Евереттом, який кувікав, наче поросятко. — Стране, Вітеку, взяти його! У мотузки й на баркас! А ви — відступіть! Де, питаю, дівчина? Давай її сюди, бо як ні — то заріжу шмаркача!

— А ріж, — процідив Ольсен, даючи знак своїм митникам і дістаючи корд. — Він що, мій чи як? А вже якщо ти його собі заріжеш, тоді й погомонимо.

— Не втручайся! — Ґеральт кинув меч на палубу, стримав жестом митників і моряків Плюскольца. — Я ваш, панове лже- стражі. Відпускай дитину.

— На баркас! — Лисий, не відпускаючи Еверетта, відступив до борта, ухопився за канат. — Вітеку, в’яжи його! А ви всі — назад! Якщо хтось ворухнеться, щеня подохне!

— Ти здурів, Ґеральте? — гарикнув Ольсен.

— Не втручайся!

— Евере-е-етте!!!

Темерійський баркас раптом заколивався, відскочив від шкути. Вода вибухнула з голосним плюскотом, із неї вистрілили дві довгі, зелені, кострубаті лапи, наїжачені шипами, наче лапки богомола. Лапи вхопили стражника з багром і миттєво затягли під воду. Лисий дико завив, відпустив Еверетта, вчепився у канат, що звисав із борту баркасу. Еверетт хлюпнувся у воду, яка вже встигла почервоніти. Усі — як на шкуті, так і на баркасі — заверещали, наче божевільні.

Ґеральт вирвався від двох стражників, які намагалися його зв’язати. Одного вдарив кулаком у підборіддя і викинув за борт. Другий замахнувся на нього залізним гаком, але обм’як та сповз в обіймах Ольсена, із кордом митника, увіткнутим під ребра.

Відьмак перекинувся через низький релінг. Перш ніж густа від водоростей вода зімкнулася над його головою, він іще почув крик Ліна Пітта, викладача натуральної історії в Оксенфуртській академії:

— Що воно? Що воно за вид? Таких тварин немає!

Він випірнув поряд із темерійським баркасом, дивом уникнувши уколу острогою, якою хотів дзьобнути його один із людей лисого. Стражник не зумів ударити ще раз, шубовснув у воду зі стрілою в горлі. Ґеральт, перехопивши випущену острогу, відштовхнувся ногами від борта, пірнув у вир і з розмахом уколов щось, сподіваючись, що це не