Галина Костянтинівна Вдовіченко - Львів. Кава. Любов

що нічого немає. Та хіба пан може отак відразу позбутися будинку? Ще півроку не минуло. А…

– Знам о ваших законах, дарагая Іріна. Но чєм шибчєй ви знайдьотє сєбє новий дом, тим лєпєй. Я сєгодня іду к нотаріушу і могу єго попросіть цошь пошукачь для панни.

– Дякую, пане Зборовський! Це дуже людяно з вашого боку. – Ірена мало не випустила з рук кришку рояля, яку саме закривала.

Він знайде їй помешкання?! Але чи зможе вона те помешкання винаймати? Певно, що ні. З її-то статками! Ірина глибоко зітхнула. Вибачилася і зачинилася у своїй кімнаті.

По обіді до будинку прийшов чи то оцінщик, чи то антиквар, якого Марек роздобув за порадою якогось знайомого. Той ходив по кімнатах, заглядав у всі закапелки, мацав усі порцелянові статуеточки, старі потріскані картинки на стінах, сервізи, столове срібло, меблі, інструмент…

– Ну, что я тебе могу сказать, Марек, – прицмокнувши і колупнувшись у вусі, сказав молодик років двадцяти девяти – тридцяти. – Хлам всьо ето.

– Нє, нє моге тего битсь. Стара мала большіє маєткі. – Марек помітно нервував, злився, час від часу зазираючи у прочинені двері до Ірини. – Что, вогулє нічєго ценного?!

– Ну, может бить, ето піаніно, – всміхнувся зневажливо гість. – Но ето нє по моєй часті. Тут музикант нужен.

– Ірена! Нєх пані вийджє.

– Добридень, панове, – стиха привіталася, зайшовши до салі, Іра. – То є старий добрий Блютнер. Пані Ядвіга казала мені, що її батьки придбали його наприкінці війни, тільки-но сюди були переселені. На жаль, не знаю його істинної вартості, пане Зборовський. Але думаю, що кілька тисяч він таки коштує.

– Тисьонц чего? Хривні, чи долярув, чи евро? О чим пані муві? – чомусь не втішився, а розізлився ще більше далекий родич покійної.

– Певно, що доларів, – всміхнулася піаністка і сіла за інструмент.

З-під її пальців полилася чарівна музика. Рояль звучав бездоганно, як і належить «Блютнеру»: дзвінко, чітко, легко, але водночас м’яко та глибоко…

– О, я віжу, у тєбя, Марек, здєсь єсть другіє маєткі, – голосно зареготав нахаба оцінщик і підморгнув Ірені.

Та обурено глянула на зайду і вмить збігла східцями на перший поверх. Однаково вже був час іти до учнів. Марек Зборовський провів її якимось дивним поглядом.

– Слав, ну Слав! Що ж мені робити? – скрушно хитала головою подруга. – Куди маю подітися? Як влаштовуватися?

– А я відки знаю?! Ну, поживеш ти трохи у нас. А потім? Потім що? Треба було виходити ще п’ять літ тому заміж за Володьку Черепача. Сиділа б собі зараз, як у Бога за пазухою! – обурювалася Славка, похитуючи на нозі шпильки від Ла Бутена. – І мешти носила б не згірші за мої! Ось, а ти… Кельнер, кельнер, принесіть-но нам щось солоденьке на свій смак!

– Так, пані. Чи бажаєте малинову панакоту?

Меню львівських кав’ярень та ресторанів вирізняється тим, що тут можна замовити будь-що і ти завше будеш задоволений по самі вуха. Викристалізована кухня з кількох європейських, вишукана панська і, на менш вибагливі смаки, зовсім проста, народна ніколи і нікого не залишать байдужим.

«Що тепер уже згадувати про колишнього», – думала Ірена. Його вона боялася понад усе. Десять років, змарнованих у співжитті з тим тираном, зробили їй добре щеплення проти шлюбу. Назавжди припинила дивитися у бік чоловіків. Розраховувала тільки на себе.

– Або знаєш що? Давай-но, дзвони-пиши у свою Гамерику. Нехай чухаються!

– Ні! – як відрізала. І розплакалася.

– Ну, Іро-Ірусько, – враз зм’якла «залізна леді» Слава. – Не треба. Ну, не все так безнадійно. Я поговорю зі своїм Олесечком. Щось тобі знайде, якийсь підробіток і… Та прилаштуєшся ти якось. У ресторані якомусь вечорами полабаєш, там уроки якісь приватні десь дасиш… Він усім своїм шльондрам роботу пристойну дав. Нехай спробує мені відмовити, козел хтивий! Не дам тобі загинути. Ану, припини ці ридання! – І сама теж голосно висікала роз’юшеного носа.

До Штатів Ірина дзвонити не збиралася, тобто не хотіла ставити до відома своїх батьків про проблеми. Знову будуть наполягати на її еміграції, яку категорично заперечувала. Не могла покинути місце своєї сили. Колись ним була та, ще у доброму стані, хатинка на селі, у Мервичах. А віднедавна цим місцем став будиночок пані Ядзі. Дивувалася цьому, а тим не менше відчувала його тепло і затишок, турботу й оборону. Любила цей сецесійний особнячок на Поліграфічній, наче свій власний. І усвідомлення того, що його доведеться сьогодні-завтра залишити, просто вбивало її.

Ввечері до будинку в самому центрі старого міста знову повернувся єдиний спадкоємець пані Ядзі, Марек. Схоже, вирішив затриматися на кілька днів. У передпокої вже третій день стояли нерозпаковані валіза і спортивна сумка. Сам він впевнено господарював на кухні, калатаючи начинням покійної тітки і в перервах розмовляючи по телефону. Ірина мовчки пройшла у свою кімнату і зачинилася.

Здавалося, що він мав твердий намір продати антикварний інтер’єр окремо від самого будинку. Не повірив у відверту брехню захожого оцінщика і зараз, Ірка чітко чула, домовлявся про якогось старого жида, що «здере шкуру» за оцінку, але дасть добру пораду.

– Нєт, нє хце більше відєть етого молодого індика. Мнє інтересує поважни, мудри чловєк, – пробивалося крізь дзвін посуду і шкварчання чогось, мабуть яєчні, на пательні. – Нєх бенде! Хорошо, я єстем готув, что он сдєрьот с мєня шкуру. Но я хце знаць істинной ценє тего маєтку. Нє єстем вправє страчіть те, же впало мі з нєба. Лєпєй подарує сіротам! Розумієш, Влодку? Чекам одповєджі ютро рано.

По підвіконнику задріботів дощик. Буденний літній дощик. Він завжди теплий, приємний і свіжий. Після нього залишається післясмак з ароматом прибитого пороху, який уже вранці куритиметься за першим же трамваєм. Ірена тут же заходилася прочиняти усі вікна, щоб прозоре озоноване повітря освіжило кімнати. А її саму дощ завжди наповнював теплим, дитячим оптимізмом. Зналася на весняних чарах дощу, що створював неповторно світлий настрій перед сном.

– О, пані юж єст? – Марек, нарешті відімкнувши слухавку, помітив присутність Ірени. – Запрашам на омлет!

– Дякую, я не голодна, пане Зборовський. – Вона відверто здивувалася.

– Ну, для чого так офіціально, дарагая Іріна?! Ето нє абгаварівать, а только садицца за стол і ужінать. Панімаю, что ви імєєтє право мєня нєнавідєть. Но я в етом нє віноват. От етого маєтка мам більше клопотув, чим зиску. Пані розумє, нє?!

– Так. Чудово розумію. – Ірена легко перейшла на його мову, не розуміючи метаморфози у ставленні. – Зараз тільки переодягнуся.

– То ви розмовляєте польською? – вибалушився він. – А чому тоді… ну, добре! Переодягайтеся і швиденько до столу, поки усе гаряче.

Насправді