Мішель Уельбек - Покора

примірник «Отам» у Парижі, тож слід було повертатися; я зазирнув до інтернету: перший швидкісний потяг мав відправлятись о п’ятій ранку, о сьомій я був би вже вдома і міг перечитати уривок, де Гюїсманс змальовував кухню «матінки Каре» (так він її називав); насправді єдиною темою творів Гюїсманса був буржуазний затишок, болісно недоступний для одинака; причому йшлося про затишок не в родинах заможних міщан – кухня, оспівана в «Отам» була радше добротною кухнею звичайного міцного подружжя; ще менше йшлося про аристократію, адже Гюїсманс завжди зневажливо відгукувався про «дурил при гербах» – зокрема, громив їх у «Облаті». Справжнє щастя, на його думку, являло собою веселий бенкет друзів-митців, горщик із м’ясом під соусом з хрону та з пляшкою «доброго» вина, а потім – сливовиця і тютюн біля теплої груби під завивання зимних вітрів серед веж церкви Сен-Сюльпіс. Життя відмовляло Гюїсмансові у простих людських утіхах, тож лише нечутливий і жорстокосердий Блуа міг дивуватися тому, що письменник оплакував у 1895 році смерть Анни Меньє – єдиної жінки, з якою в нього був тривалий зв’язок, єдиної, з якою він зумів ненадовго «пожити у злагоді»; згодом через нервовий розлад (тоді невиліковний) Анна була змушена перебратися до шпиталю Святої Анни[63].

Удень я вийшов і купив п’ять пачок цигарок, а потім знайшов рекламний проспект ліванського постачальника – і вже за два тижні передмову було завершено. На Францію насунувся циклон з Азорських островів, у повітрі відчувалася дивна млість, майже весняна волога. Ще минулого року за такої погоди з’явилися б перші міні-спідниці. З авеню Шуазі я звернув на авеню Гобеленів, потім пішов вулицею Монж. У ресторані неподалік від Інституту арабського світу я перечитав сорок сторінок передмови. Треба було розставити кілька ком, уточнити кілька посилань, однак у цілому я не мав сумнівів – це була моя найкраща робота; а ще це був найкращий текст, коли-небудь писаний про Гюїсманса.

Я повертався додому помалу, мов благенький старий, потрохи усвідомлюючи, що саме тепер прийшов кінець моєму інтелектуальному життю – і що поставлено крапку в моїх тривалих стосунках із Жорісом-Карлом Гюїсмансом.

Звісно, я не збирався відразу повідомляти цю радісну новину Бастьєнові Ляку, бо знав, що ходом роботи він зацікавиться принаймні через рік, а то й два; тож я мав час на вдосконалення посторінкових приміток – так, врешті-решт, розпочався найпрекрасніший період мого життя.

Прекрасно, але не більше того, – смикнув я себе за полу, вперше після повернення з Брюсселя зазираючи до поштової скриньки; як і завжди, там на мене чекали адміністративні питання – звісна річ, адміністрація «ніколи не спить».

Однак я не відчував бажання відкривати всі ці конверти; два тижні я раював в божественних краях, зрештою, навіть творив, виходячи зі своїх досить скромних можливостей, і не хотів отак різко повертатися до статусу звичайної адміністративної одиниці. Було в купі листів і послання з університету «Париж-IV – Сорбонна». О! – скрикнув я.

«О!» набуло ваги, коли я ознайомився зі вмістом конверту: мене запрошували (починаючи з учорашнього дня) на офіційні заходи з нагоди вступу Жана-Франсуа Луазлера на посаду професора. Офіційна учта мала відбутися у великій аудиторії імені Ришельє – її, звісна річ, мала супроводжувати промова; потім коктейль у сусідній залі.

Я добре пам’ятав Луазлера – саме він багато років тому познайомив мене з «Нотатками про письменників дев’ятнадцятого століття». Його кар’єра розпочалася з досить оригінальної дисертації, присвяченій останнім поезіям Леконта Де Ліля. Поезію Де Ліля (якого разом з Ередіа вважали очільником руху «парнасців») здебільшого зневажали – на думку укладачів антологій він був «щирим ремісником без особливого хисту». Утім, під впливом дивної містично-космологічної кризи, на схилі літ Де Ліль склав кілька незвичних віршів, не схожих ні на що, писане ним раніше, ані на те, що писали в його час інші – зрештою, вони взагалі ні на що не були подібні, ці вірші, і саме тому, на перший погляд, повністю випали з поля зору дослідників. Першою заслугою Луазлера було те, що він витягнув їх на світло, а другою – те, що трохи про них розповів, не зумівши, проте, вписати їх у літературу; на думку Луазлера, вірші Де Ліля слід було сприймати в контексті деяких інтелектуальних явищ, суголосних старому парнасцю, таких, як теософія та спіритизм. Тож, не маючи конкурентів у цій галузі, він набув певного авторитету, хоч і не претендував на міжнародне визнання, як Жиньяк; Луазлера постійно запрошували почитати лекції в Оксфорді та Університеті Сент-Ендрюз[64].

Луазлер якнайкраще відповідав предметові своїх досліджень – я ще не бачив людини, настільки подібної до професора Косинуса[65]: довге сиве і дуже брудне волосся, гігантські окуляри, піджак і штани від різних костюмів та у такому стані, що виникав сумнів, чи відомо професорові взагалі про гігієну; ця подоба викликала повагу, забарвлену у співчуття. Я був більше ніж певен: Луазлер не збирався когось удавати – просто він був саме таким і не міг бути інакшим; до речі, він виявився найлюб’язнішим, найлагіднішим з відомих мені людей, та ще й позбавленим пихи. Викладання, яке вимагало певного контакту з людськими істотами різного роду, завжди лякало його. І як Редіже вдалось його переконати? Без сумніву, на коктейль варто було навідатися – я мусив про це дізнатися!

Урочисті зали Сорбонни з їхніми головними принадами – табличками з викладом історичних подій, які тут відбувалися, та справді престижним розташуванням – на моїй пам’яті жодного разу не використовувалися для університетських учт; їх переважно здавали за божевільні гроші для модних дефіле та інших публічних заходів; можливо, це було не дуже шляхетно, проте вельми корисно, аби затулити діри в плані поточних витрат. Нові саудівські власники встановили нові порядки, і будівля з їхньої волі повернула собі академічну гідність. Зайшовши до першої з зал, я з радістю побачив рекламні банери ліванця, страви якого супроводжували написання моєї передмови. Меню я вже знав напам’ять, тож упевнено наповнив тарілку. Публіка являла собою звичну суміш французької професури й арабських багатіїв; проте французів цього разу прийшло значно більше – було таке враження, ніби прийшов увесь викладацький склад. І не було чому дивуватися: багато хто досі вважав, що скоритися новій саудівській владі – певною мірою ганебний вчинок, свого роду вияв колаборації; огудників було чимало, вони трималися разом, ніби підбадьорюючись, і отримували щире задоволення, коли з’являлася нагода приймати нового колегу.

Наповнивши тарілку мецце, я зіткнувся з Луазлером. Він змінився: хоча презентабельним його ще не можна було назвати, зовнішній вигляд професора явно прогресував. Волосся – так само довге й брудне – було майже зачесане; піджак і штани були майже однакового кольору і не відлякували плямами жиру та слідами від цигарок; я відчув, що тут