Рубен Гримар - Світозар Відроджений. Том 1, Рубен Гримар

Глава 19

Зорепад

Зорепад стояв на вежі маєтку, вдивляючись у сіре небо, що важко нависло над землею. Вітер рвався між зубцями кам'яних мурів, приносячи із собою запах зимового холоду й невідомості. Його думки були сплутаними, але одне було ясно — чекати більше він не міг.

Тому, коли на горизонті з’явився темний силует килима-літака, що стрімко наближався до двору, Зорепад не став витрачати часу. Він швидко спустився вниз, його кроки відлунювали у вузьких коридорах. Серце билося швидше. Сокіл повернувся. І він мав відповіді.

Килим м’яко приземлився на внутрішньому подвір’ї. Холодний подих вітру підняв хмарку пилу, і Сокіл, високий, жилавий воїн, розпрямив плечі, зробивши кілька кроків уперед. Його обличчя було втомленим, покритим тонким шаром пилу, а в очах читалася напруга. Поруч з ним спускалися ще кілька бійців, але Зорепад не звертав на них уваги. Він ішов прямо до нього.

— Що ви знайшли? — запитав він без передмов, його голос був холодним і вимогливим.

Сокіл зупинився, глянув на Зорепада, а потім перевів погляд на вхід до маєтку. Було очевидно, що він хотів доповісти Валигору, але Зорепад не дав йому можливості ухилитися.

— Кажи. Тепер.

Воїн стиснув губи, зітхнув і нарешті кивнув.

— Ми натрапили на сліди замаскованого табору, — почав він, вагаючись, ніби зважуючи кожне слово. — Викрадачі добре замітали за собою, але ми все ж знайшли дещо…

— Що саме? — Зорепад зробив крок ближче, очі його блищали від нетерпіння.

Сокіл опустив руку до пояса і витягнув маленький згорнутий клаптик паперу. Він був напівобгорілим, зіпсованим, ніби хтось намагався знищити його, але не довів справу до кінця. Краї почорніли, але посередині ще можна було розгледіти деякі знаки.

Зорепад вихопив знахідку і, розгорнувши її, мружився, вдивляючись у символи.

Це був копіювальний папір, який зазвичай використовували для передачі повідомлень на відстані. Але навіть попри те, що більша частина тексту згоріла, деякі фрагменти ще можна було прочитати:

"…дуже небезпечне місце… моя щедрість вас винагородить…"

Зорепад пильно вдивився в невиразні чорнила, що ще зберігали сліди натиску пера. Його серце зробило болісний ривок, коли погляд зафіксував знайомий нахил літер, різкі, впевнені штрихи в кінці кожного слова. Це було неможливо… ні, він не міг помилятися.

Це її почерк.

Богдана.

Його пальці зімкнулися навколо обгорілого клаптика, настільки сильно, що папір затріщав. Спочатку в його грудях здійнялася хвиля заперечення – може, це випадковість? Може, хтось підробив її почерк? Але серце несло йому холодну, безжальну правду: так само, як він пам’ятав її обличчя, він знав і її письмо.

Це не могло бути випадковістю.

Гнів закипав у ньому, важкий, темний, як грозове небо перед бурею. Лють затоплювала свідомість, знищуючи рештки логіки, витісняючи все, окрім однієї думки – вона знала. Вона була в цьому замішана. В той час, коли Миланку вирвали з його рук, коли її крики розчинилися в нічному повітрі, а він, напівживий, лежав у багнюці, Богдана стояла десь у тіні, віддаючи свої накази?

Його зуби скрипнули.

Його власне життя не мало значення. Він не боявся смерті, не боявся меча чи отрути – якщо б він загинув тієї ночі, це була б лише частина гри. Але Миланка… Вона не була частиною цієї війни. Вона не була пішаком у політичних інтригах. Вона була єдиним, що мало значення.

І її викрали.

Це не була випадковість. Це не була просто змова проти нього. Це було спрямоване, холоднокровне рішення – забрати її, залишити її без захисту, використати, викинути, зробити з неї інструмент.

І якщо це було рішення Богдани…

Його пальці затремтіли від напруги, стискаючись у кулаки. Він завжди знав, що Богдана Камінчук – небезпечна. Вона грала у власну гру, прораховуючи ходи наперед, приховуючи справжні мотиви за холодною маскою благородної дами. Він розумів, що їхній шлюб – лише політичний договір, що він для неї – зручний союз, не більше.

Але це?

Одна річ – змови, маніпуляції, таємні угоди.

А інша – Миланка.

Якщо вона причетна до цього…
Якщо її почерк на цьому обгорілому папері означає, що вона знала, куди забирають Миланку…
Якщо це її рішення вирвало Миланку з його рук, змусило її пройти через страх і невідомість…

Тоді їй не допоможе ні їхнє обручення, ні її титул, ні навіть її власний розум.

Він знищить її. Власноруч.

Не як ворога.

А як того, хто відібрав у нього найдорожче.

Його погляд спалахнув холодною рішучістю.

Політика більше не мала значення.

Богдана Камінчук – або вона невинна, або вона мертва.

І якщо вона винна… то він зробить так, щоб її останні миті були набагато страшнішими за смерть.

— Це все? — Зорепад підняв погляд на Сокола, його голос залишався рівним, але в ньому вже чувся прихований натиск.

Сокіл не відповів одразу. Він на мить опустив очі, ніби зважуючи, чи варто говорити далі. Його постава залишалася незворушною, але в погляді з’явилася тінь вагання.

— Більше нічого. Їхня група діяла вкрай обережно, — нарешті заговорив він. — Жодних інших слідів, жодних розмов, які ми могли б підслухати. Але…

Він змовк.

— Але що? — голос Зорепада став гострим, як лезо меча.

Сокіл ледь помітно стиснув щелепи, ніби зважуючи слова, перш ніж сказати:

— Один із наших людей… клянеться, що бачив когось у темному плащі серед дерев, коли ми покидали табір. Постать стояла на краю Кам'яного лісу, у тіні, немов чекала. Він каже, що ця людина спостерігала за нами. Але щойно ми рушили в її напрямку, вона зникла між валунами, наче випарувалася.

Зорепад стиснув обгорілий папір у пальцях, відчуваючи, як його нігті впиваються в шкіру.

Це не було збігом.

Кам'яний ліс… місце, де навіть найдосвідченіші мисливці губили слід. Місце, де вузькі проходи між валунами могли вести як до схованок, так і в смертельні пастки.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍