Андрій Анатолійович Кокотюха - Називай мене Мері...

пішла за посиланням. Зацікавилася. Виявляється, ще не була тут. А так усюди.

— Яна матиме від мене по задниці, — Верига сказав це з посмішкою. — Вона тут менеджер. І про «Blowup» треба дізнаватися не випадково. Художники — народ вразливий. Я не виняток. Хочеться, аби люди чули, знали, приходили й дивилися. Якщо роботи нікому не показувати, вони довго не житимуть. Чули?

— Прошу?

— Ну, книга живе рівно стільки, скільки людей її читає. Фільм живий, поки його переглядають. Музика — поки слухають. Про інші художні роботи теж можна й треба так говорити.

— Так давайте вже про вашу поговоримо.

Побачене не відпускало.

Час переходити до справ.

5

Після вранішньої розмови з Вірою Холод удалося таки поспати майже три години.

Хотіла лишити його вдома, зачинивши на ключ. Олег відмовився, як не погодився брати і другий комплект ключів. У його становищі нелегала було забагато ризиків, щоб він дозволив собі мати при собі речі й предмети, здатні прямо чи непрямо вказати на особу, котра допомагає. Прийняв душ, хоч так і не розжився чистою білизною, натягнув несвіжі шкарпетки, вийшов раніше й чекав на Віру у скверику за рогом. Коли виїхала, швиденько заскочив у машину, за домовленістю вислизнув біля найближчого метро — Контрактова.

Вже там, у підземному переході, розжився трьома парами шкарпеток. Прикупив також двоє трусів, хоч не знав, де триматиме добро, яким обростав навіть сидячи в глибокому підпіллі. Щоб справді не тягати в кишенях, там же купив дешеву, примітивну з вигляду сумку.

Спакувався.

Потім заскочив у перше-ліпше кафе, і, поки несли замовлені сирники зі сметаною, зачинився в туалеті. Зняв штани, поміняв білизну, запхав у сумку разом із старими шкарпетками. Поснідавши, викинув пакунок на вулиці в найближчий смітник. Ніби нескладна, буденна процедура — а якось полегшало.

Мовби вирішив усі свої проблеми.

Кобзар погодився з Вірою: дівчат міг перефарбувати, вдягнути в сукні різних кольорів і фотографувати вже як моделей син мільйонера-мецената Вериги. Вона миттю перекинула цей місток, згадавши: саме він, фотохудожник, з доброго дива витрачав свій час, старанно знімаючи всіх, хто приходив до «Ольвії» по допомогу. Ініціатива виглядала не так дивиною, як звичайним дивацтвом богемного синка заможного тата. Але тепер, після його відкриття, злочин мав зовсім інакший вигляд.

Спершу Олег помітив різний колір волосся на фото живих та мертвих дівчат.

Далі перечитав висновки експертів і переконався: незадовго до смерті кожна жертва мала статевий акт, причому партнер користувався презервативом із спеціальною змазкою. Проте слідів зґвалтування жодна на тілі не мала. Отже, вирішив Кобзар, дівчата йшли на це за згодою. Не підозрюючи, чим усе завершиться.

Підтверджував такий здогад і їхній зовнішній вигляд. Дівчата приходили до вбивці в різний час. Причому — в певній послідовності, через певну кількість днів. Потім фарбували волосся так, як їм казали — або вже з’являлися кожна у своєму кольорі. Сьогодні будь-яка перукарня без питань перефарбує хоч кілька разів на день. А сукні отримували вже на місці, тут без варіантів.

Таке перевтілення могло бути сексуальною фантазією, і не завжди подібні ідеї приходять у збочені голови. Коли Олег ще працював у розшуку, мав справу з потерпілою парою, обидва — кандидати наук, він фізико-математичних, вона — філософських. Вони практикували перевдягатися в одяг один одного, а коли в процесі слідства факт виплив, не дуже й соромилися. Справді, дорослі солідні люди, шкоди один одному не завдають, оточення від того теж не потерпає.

Тож немає нічого поганого в тому, що дівчата з доброї волі фарбуються, як їм скажуть. Вдягають, що дають. І виконують, може, навіть за гроші, чиюсь забаганку.

Аби після того їх не знаходили мертвими й понівеченими.

Нарешті, якби Кобзар знайшов єдину спільну невідповідність — скажімо, дівчата фарбувалися б в однакові кольори та мали на собі сукні однакового кольору, припустив би, що вбивця — звичайний збоченець із хворобливою уявою. Та варто було поглянути на фото чотирьох жертв разом, у комплексі, картина враз мінялася.

Олег побачив перед собою щось подібне до завершеного твору.

Тому перше, що спало на думку, — моделі.

Віра Холод підхопила й розвинула її. Пошукала й знайшла в інтернеті відомості про фотохудожника Андрія Веригу та галерею з дивною назвою «Blowup», розташовану на першому поверсі офісного центру, котрий належить його батькові. Кобзар був не в захваті від бажання Віри провести розвідку боєм — так вона назвала свій візит туди. Але інших варіантів вони не мали: Олегові потикатися туди категорично не можна.

Небезпечно йти йому й туди, куди простував зараз, — на Святошин, до «Фільтру».

Вчора — а здається, дуже давно! — туди навідався Артем Головко.

Поговорив із Зоєю.

Після чого його застрелили.

Тому варіантів не лишалося. Так, ризиковано. Впізнають, його там багато хто знає. Проте Кобзар конче мусив поговорити з буфетницею сам.

6

— Я назвав це «Пори року. Війна». Саме тому — жіночі образи.

Віра мала дуже велику надію, що Андрій Верига вже остаточно перейнявся власним генієм і не зважає на її специфічний інтерес до витвору його рук.

— Неясно, чому війна.

— Вірочко, ми в цьому живемо й не помічаємо. Приїлося, ми намагаємося не слухати поганих новин, тікаємо від війни, закриваємося. А забувати про неї не слід. Інакше всі збайдужіють остаточно. Буде, як із книжками.

— З якими книжками?

— Та щойно ж казав! Якщо книжку не читають, про неї забувають. Забуте — помирає.

— А. Тоді, за вашою логікою, війна скінчиться відразу, щойно про неї забудуть усі.

— Навпаки. Вона скінчиться швидше, якщо ми пам’ятаємо про неї. І про те, яке горе війна приносить усім. Без винятку, Віро. Навіть якщо ми з вами далеко від війни, все одно чуємо відлуння. Вона впливає на всіх причетних, прямо й опосередковано.

— Філософське питання.

— Рефлексії, Вірочко. Мистецтво — найперше рефлексії, — він поправив окуляри. — Я помітив, все ж таки вас це шокувало. Не страшно, соромитися теж немає чого. Очищення завжди йде через шок і катарсис.

— Очищення — від чого?

— Та хоча б від байдужості, — Верига показав на фото, розміщене в лівому верхньому кутку. — Війна охопила всі чотири пори року. Ось це — зима, її колір білий.

Волосся Наталі Малахової пофарбоване в білий колір.

Сукня, в якій її знайшли, теж біла. Тільки тут, на збільшеному фото, вона не була пожмаканою, подертою з одного краю. Лежала